«Україна-Ізраїль» як нова вісь переродження Заходу в 21 ст

Як зауважив Ігаль Левін, офіцер Армії оборони Ізраїлю та військовий аналітик, стверджувати, що його країні загрожує лише ХАМАС у Газі, рівнозначно дивуватися тому, що Україна не змогла перемогти ЛДНР. Крайні роки нарешті зняли маски з цих агентів, що стоять за «автономними» організаціями спротиву, будь то російськомовні сепаратисти на Донбасі та в Криму, «захищені» Російською Федерацією, чи «Хезболла» та «Палестинський ісламський джихад» як проксі Ірану. Обом країнам, що зазнали терористичної атаки, адресують фантасмагоричні звинувачення в «нацизмі», тоді як виснажені солдати та цивільні живуть в умовах постійної воєнної ретравматизації.

Йосиф Зісельс, український громадський діяч та дисидент єврейського походження, Співпрезидент Вааду України, слушно підкреслив перехід єврейського та українського суспільств на європейські рейки, тобто пошук нової ідентичності, адже Ізраїль створювали вихідці не тільки зі Східної Європи, а й Північної Африки та Азії. Отже, обидві динамічні нації несуть важливу цивілізаторську місію «на кордоні між світами».

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Командир Третього армійського корпусу ЗСУ, бригадний генерал Андрій Білецький, неодноразово висловлював своє захоплення сучасним Ізраїлем як взірцем розвиненої та мілітаризованої націоналістичної держави, громадяни якої охоче виконують патріотичний обов'язок захищати свою батьківщину. Делегація тоді ще полку НГУ «Азов» відвідала Ізраїль у рамках адвокаційної кампанії за звільнення військовополонених «Азовсталі», «занепокоєність» становищем яких з боку ООН порівнювана із реакцією цієї міжнародної структури на агресію проти Ізраїлю. В обох українських армійських корпусах із сучасною націоналістичною репутацією та добровольчим корінням служать солдати та командири єврейської національності. Тисячі євреїв, окрема, ізраїльтян, воюють і в інших підрозділах Сил оборони України. Прийомний син Головного рабина України Моше Асмана загинув у битві за Покровськ.

Авторка «Витоків тоталітаризму» і «Айхман у Єрусалимі» Ханна Арендт, міркуючи про ризики сіонізму як повного апартеїду з арабами, прогнозувала, що залежність майбутньої ізраїльської держави від союзників на Близькому Сході та інших могутніх держав (вочевидь Штатів) може зробити з неї агента їхніх інтересів у регіоні та породити нову велику хвилю антисемітизму в світі. Україна, яку за схожим механізмом і з подачі російської пропагандистської машини засуджують як інструмент американського глобалізму, так само зазнає критики лівих інтелектуалів, студентства, громадських активістів за «мілітаризм» та «шовінізм». Ці паралелі в сфері історичної пам’яті та сучасної геополітичної кон’юнктури спонукають обидві держави виробити спільні механізми протидії інформаційній війні проти самих основ їхньої державності.

Попри сумні сторінки міжетнічного протистояння і антисемітських погромів у минулому, Ізраїль, як і Польща, має значно більше спільного з українським націоналізмом нового покоління, ніж абстрактними пацифізмом і космополітизмом. Трагічна доля Олени Теліги та інших мельниківців, які повірили в гітлерівський проєкт вільної від більшовизму Європи і врешті розділили долю «єврейських винуватців» у Бабиному Яру, сьогодні символічно нагадує про те, що антиєврейський колабораціонізм у 20 ст. може спокутувати тільки новітня солідарність національних авангардів Ізраїлю та України, а також інших держав Інтермаріуму. Саме вони є наступними потенційними жертвами цинічної спецоперації РФ із «денацифікації» і добре знайомі з «гуманітарною катастрофою» внаслідок міграційного шантажу режиму Лукашенки.

Комеморативні лінії Українського інституту національної пам’яті і Яд Вашем, вшанування жертв Голодомору й Голокосту й мають закласти архітектоніку цієї солідарності у 21 ст. на тлі консолідації наступників більшовизму – непокараного, на відміну від нацизму, зла, але все більше схожого на нього. Визнання Ізраїлем Голодомору, який зазнали і євреї України, геноцидом могло би стати першим логічним кроком у цьому напрямку. Адже Україна посідає четверте місце в світі після Польщі, Нідерландів і Франції за кількістю Праведників народів світу, які ризикували власним життям, рятуючи місцевих євреїв від Голокосту. Творець «Фуги смерті», німецькомовний поет єврейського походження Пауль Целан, що народився і навчався в Чернівцях, найкраще би увіковічнив своїм іменем цей новий вектор українсько-ізраїльського діалогу.

Крім того, Україна, реалізуючи радянську зовнішньополітичну лінію в статусі УССР,  підтримала план ООН із розділення Палестини на ізраїльську і палестинську держави і визнала незалежність Палестини ще в 1947 і 1988 рр., відповідно, а не сьогодні, як низка країн Заходу, що в очах Ізраїлю легітимує терор Хамасу. Маючи й помітні мусульманські національні меншини (кримські татари, азербайджанці, турки, чеченці та ін.) та користуючись посередництвом ісламських країн в організації обмінів військовополонених (ОАЕ, Катар, Саудівська Аравія, Туреччина), Україна могла би на своєму рівні посприяти нормалізації відносин Ізраїлю з мусульманським світом.

Хоча українці однозначно підтримали єврейський народ після теракту 7 жовтня, лунали і заяви, за якими це відволікло увагу світу від російських злочинів та розділило і без того недостатню західну допомогу Україні. Але мірою того, як кристалізувалася нова вісь зла і все нові модифікації іранських безпілотників «Шахед» бомбардували будинки українців, ці голоси ставали все тихішими. Тим більше допомога Україні від Ізраїлю та євреїв світу, починаючи із лікування, реабілітації та благодійності, далеко не вичерпується його ударами по базам комплектації цих дронів поблизу Дамаску.

Та Україну з Ізраїлем об'єднують не тільки вороги. Точніше, їхня спільна доля почала формуватися задовго до 7 жовтня.

Не дивно, що євреї іноді вважають Україну своєю другою батьківщиною. Хасидизм, містичний рух оновлення в ортодоксальному юдаїзмі, зародився на Поділлі в Україні 18 століття. Професор Петро Кралюк проводить слушні паралелі між цим рухом, що відкидав формалістичні і схоластичні елементи рабинізму, акцентуючи роль духовно лідера цадика, та його сучасником – ученням Григорія Сковороди, що теж переосмислив християнство в містичному й діалогічному ключі. Персоналізм хасидизму, що спирається на Каббалу й езотеричну реінтерпретацію Тори, вплинув і на філософа «Я і Ти» Мартіна Бубера. Заснований Ісраелем бен Елізером родом із села нині Тернопільської області, що уславився як Баал Шем Тов (Бешт), він поширився у світі з його колиски, де оселився цей харизматичний проповідник і чудотворець, – містечка Меджибіж. За легендами, він навчився властивостям цілющих рослин, мандруючи Карпатами у пошуку єднання з Богом і природою. Досі кожного вересня десятки тисяч хасидів прибувають в українську Умань на юдейський Новий рік до могили похованого там цадика Нахмана. Із його творів, записів про життя цадиків і єврейських пісень і почалася історія розмовної, на відміну від івриту, мови українських євреїв – ідишу, й приблизно в один час із «Енеїдою» Івана Котляревського. А квартал єврейських ремісників у Вінниці, Єрусалимка, є одним із найколоритніших слідів єврейства України.

Сіонізм теж вперше виник в Україні 19 століття, особливо в Харкові, Одесі та Дніпрі (тоді Катеринославі); його лідери, такі як Бер Борохов (співзасновник Сіоністського робітничого руху та партії Поалей Ціон), Зеєв (Володимир) Жаботинський (засновник правого сіонізму, перших єврейських сил самооборони та Єврейського легіону Британської армії у Першій світовій війні разом із Йосифом Трумпельдором), Ахад га-Ам (засновник культурного сіонізму, філософ), походили з України та розвивали там свої теорії. Перших поселенців до Палестини було відправлено харківським рухом BILU в 1882 році, тоді як сіонізм як світовий політичний рух вважається заснованим Теодором Герцлем аж у 1897 році.

Попри відмінності між марксистським та націоналістичним сіонізмом, політичним та духовним, усі ці гілки виникли у відповідь на антиєврейські погроми та все більший тиск «єврейського питання» у Європі. Ще однією відмітною рисою була їхня близькість до рухів національного відродження та визволення в Україні після Весни народів, як в Австро-Угорській, так і Російській імперіях. Наприклад, Борохов представляв єврейську громаду в Українській Центральній Раді, першому українському парламенті після проголошення Української Народної Республіки. Марксистський сіонізм сприяв усвідомленню того, що існує велика поляризація і між багатими та бідними євреями, тоді як антисемітизм спрямований проти всієї єврейської нації.

Жаботинський виявився пророком майбутніх незалежних держав як Ізраїлю, так і України, що було високо оцінено Українським інститутом національної пам'яті. Його мемуари (1928) вийшли в українському перекладі у видавництві «Пропала грамота» під назвою «Здобудеш державу Ізраїль, або загинеш у боротьбі за неї» з алюзією на один із пунктів Декалогу ОУН. Жаботинський розглядав єврейське та українське національне визволення як комплементарні справи та був переконаний у тому, що Тарас Шевченко безповоротно пробудив український народ. Він полемізував з Петром Струве, членом ЦК російської партії кадетів, щодо української етнокультурної ідентичності, мови та права на самовизначення, а Жовтневу революцію та радянську соціальну інженерію вважав однаково оманливим шляхом для євреїв та народів колишньої Російської імперії. Зеєв Жаботинський повністю заперечував зв'язок української націоналістичної інтелігенції з погромами та наголошував: «Коли я помру, можете написати на моїй могилі: «Це людина, що уклала угоду з Петлюрою»».

Лев Віленський, народжений у сім’ї рабинів хасидського руху Хабад лідер сіоністської організації Харкова (а його батько Борух-Вульф Віленський – співзасновник організації «Ховевей Ціон» (Любителі Сіону) у Кременчуці), надіслав вітальну телеграму з’їзду діячів українського національного відродження майже одразу після Лютневої революції. Там він виразив упевненість у тому, що євреї та українці скоро матимуть власні самостійні держави, хоча самі українці тоді наважувалися мислити тільки в термінах автономії. Ще під час навчання у Берліні він заснував союз єврейських студентів-сіоністів разом із майбутнім першим президентом Ізраїлю Хаїмом Вейцманом, а в 1905 р. організував загони самооборони в Миколаєві для протидії антиєврейським погромам. Крім того, Віленський зібрав суттєву допомогу для євреїв Києва після білогвардійського погрому 1919 р., але невдовзі був засуджений до страти й радянською владою. Йому вдалося втекти до Ізраїлю, де, прагнучи об’єднати ліве і праве крило сіоністського руху, він став одним із ініціаторів Всесвітнього союзу Партії загальних сіоністів – своєю чергою, одного зі стовпів сучасної правоцентристської партії Лікуд.

Взаємодія українського і єврейського національного пробудження на Західній Україні, передусім у її «П’ємонті» Галичині, була ускладнена польським фактором у пошуку євреями електорального союзника в австрійському парламенті після ліберально-конституційних реформ. Успішний прецедент такого альянсу в 1907 р., підсумком якого стали перша українська і сіоністська фракція в європейському парламенті, мав плідне продовження в історії УНР, сигналізуючи про те, що ці народи прагнуть не тільки самоврядування, а й здобуття освіти рідною мовою і розвитку своєї національної культури замість імперської асиміляції.

Виклики концентрації євреїв у міській, а українців – сільській місцевості, а також у відповідних професійних галузях, крізь соціалістичну призму, відобразилися і в спадщині Івана Франка. Однак ці антагонізми, сягаючи середньовічних забобонів щодо єврейського орендаря, лихваря і корчмаря, в єврейській історичній пам’яті асоціюються не тільки з масштабними погромами Хмельниччини та Коліївщини, спрямованими передусім проти шляхетського та уніатського гніту, що інструменталізував євреїв (цадик Нахман оселився в Умані, щоб бути ближчим до єврейських жертв загонів під проводом Максима Залізняка та Івана Ґонти 1768 р.). Хасидська легенда свідчать про те, що Баал Шем Тов зустрічався у Карпатах із самим лідером опришків Олексою Довбушем, українським «Робін Гудом», врятувавши його від переслідувань, за що той віддячив йому люлькою (1730-40 рр.). Посилення панщини на східному Поділлі, що відійшло до Російської імперії, через сто років збурило повстання Устима Кармалюка, до якого також долучилися євреї.

Достатньо ознайомитися зі змістовною хронологією українсько-єврейських відносин, підготовлену в рамках проєкту «Спільний історичний наратив» багатонаціональної ініціативи «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) (наразі вийшла частина перша від давнини до 1914 року), де наведено всі ці факти, щоб пересвідчитися в тому, що соціальне напруження між верхами і низами, католиками й православними, своїми і чужими варто розглядати окремо від синергії українського та єврейського національного пробудження на наших теренах.

Починаючи з контактів із євреями-торговцями у давньогрецьких полісах-колоніях на півдні України і в Криму, втечі євреїв від переслідувань у Візантії у Хозарський каганат, який не був керований юдейською верхівкою, але розвивався завдяки їхнім торгівельним зв’язкам, як і Русь після його завоювання Святославом, економічній ролі караїмів і кримчаків на Кримському півострові, еміграції жертв антиєврейських погромів під час хрестових походів до Східної Європи, євреї все більше асоціювалися із двигунами урбанізації в силу накладених на них професійних обмежень. Після об’єднання Великого князівства Литовського із Королівством Польським у відповідь на гегемоністські претензії Московії, зростання напруження між римо-католиками і православною руською шляхтою і посилення панщини, євреї не могли не опинитися між молотом панівної верстви, на захист якої вони були змушені покладатися, й ковадлом селянства, що нерідко бачило в цих посередниках, торговцях і збирачах оренди, конкурентів і винуватців усіх бід. Проте їхній помітний культурний, освітній та економічний внесок у розвиток другої батьківщини і є тією тяглістю, на яку можуть і мають спиратися сучасні українські спадкоємці Весни народів.

У ситуації, коли Російська Федерація поширює антисемітський наратив про «війну НАТО проти Росії в інтересах єврейських олігархів і переселенців», українцям та євреям варто дати солідарну відповідь із подвоєною енергією. Спільні віхи та аналогії в нашій історії, що знову проявляються все яскравіше з 7 жовтня 2023 р., вимагають стратегічної співпраці України та Ізраїлю у переродженні послабленого Заходу на перехресті Європи й Азії.

Автор: Олена Семеняка

Читайте також: У Туреччині видано ордери на арешт 37 високопоставлених ізраїльтян, включаючи Біньяміна Нетаньяху

Читайте також: Мерц та Ердоган розійшлися в оцінках щодо Ізраїлю та сектору Газа