Таємниця пострілу. Хто вбив комдива Миколу Щорса?

У Радянському Союзі його ім'я було легендою, — пише у своєму ЖЖ Валерій Петров, відомий під ніком masterok. По всій країні школярі на уроках розучували пісню про те, як «шел под красным знаменем командир полка, голова изранена, кровь на рукаве…».

«Червоний комдив» народився у Сновську Чернігівської губернії, з початком Першої світової пройшов прискорені офіцерські курси і у званні прапорщика потрапив на Південно-Західний фронт. Дослужився до підпоручика.

Після встановлення радянської влади Щорс став командиром Першої радянської української дивізії. Про його полководницькі таланти судити важко: у першому ж великому зіткненні з денікінцями Щорс був розбитий, а у серпні 1919-го загинув біля станції Белошіци. Йому було двадцять чотири роки.

...Миколу Щорса поховали на кладовищі у Самарі — подалі від України. До цього тіло без розтину було переправлено до Коростеня, а звідти траурним поїздом у Клинці, де відбулася церемонія прощання родичів і товаришів по службі з начдивом.

До місця останнього спочинку Щорса везли товарним поїздом у цинковій труні. Поховали вночі, на швидку руку. По суті — таємно, уникаючи розголосу.

Дружина Щорса Фрума Хайкіна пояснювала це тим, що червоноармійці не могли залишити тіло Щорса на наругу ворогові... 10 липня 1949 року труну з останками Щорса перенесли на головну алею Куйбишевського кладовища, через кілька років на могилі був споруджений гранітний пам'ятник, до якого покладали вінки і квіти. Сюди приходили піонери і комсомольці, які не підозрювали, що разом з останками Щорса була похована і правда про його загибель.

Експерти-криміналісти встановили, що пошкодження черепа були «нанесені кулею з вогнепальної нарізної зброї». Вона увійшла в потилицю, а вийшла в області тімені. І ось що найголовніше: «Постріл був зроблений з близької відстані, приблизно 5-10 кроків».

Отже, у Щорса стріляв хтось, перебувавший поруч, а зовсім не петлюрівський кулеметник, як це багато разів було відтворено у «канонічних» книгах і художньому фільмі. Невже ...хтось свій?

У 1935 році світ побачив збірник «Легендарний начдив», де було свідчення людини, на руках якої помер Щорс, — його помічника Івана Дубового.

«Противник відкрив сильний кулеметний вогонь, — розповідає Дубовий, — і особливо, пам'ятаю, виявляв «зухвалість» один кулемет біля залізничної будки. Цей кулемет і змусив нас лягти, бо кулі буквально рили землю біля нас. Коли ми залягли, Щорс повернув до мене голову і каже.

— Ваня, дивись, як кулеметник влучно стріляє.

Після цього Щорс взяв бінокль і почав дивитися туди, звідки йшов кулеметний вогонь. Але через мить бінокль випав з рук Щорса, впав на землю, голова Щорса теж. Я гукнув його:

— Микола!

Але він не відгукнувся. Тоді я підповз до нього і почав дивитися. Бачу, кров на потилиці. Я зняв з нього кашкет — куля потрапила в ліву скроню і вийшла у потилицю. Через п'ятнадцять хвилин Щорс, не приходячи до тями, помер у мене на руках».

Отже, людина, на руках якої помер Щорс, свідомо бреше, вводячи читачів в оману з приводу направлення польоту кулі.

Сам командарм 2-го рангу Іван Дубовий був розстріляний у 1937 році за стандартним звинуваченням у «зраді Батьківщині». Збірник «Легендарний начдив» опинився на полиці спецхрану.

Під час слідства Дубовий зробив шокуюче зізнання, заявивши, що вбивство Щорса — його рук справа. Пояснюючи мотиви злочину, заявив, що вбив начдива з особистої ненависті і бажання самому зайняти його місце.

У протоколі допиту від 3 грудня 1937 року записано: «Коли Щорс повернув до мене голову і сказав цю фразу («хороший кулемет у галичан, чорт забирай»), я вистрілив йому в голову з нагана і потрапив в скроню. Тодішній командир 388-го стрілецького полку Квятек, що лежав поруч із Щорсом, закричав: «Щорса вбили!» Я підповз до Щорса, і він у мене на руках, через 10-15 хвилин, не приходячи до тями, помер».

Крім визнання самого Дубового, аналогічні звинувачення на його адресу висловив 14 березня 1938 року Казимир Квятек, який написав з Лефортовської в'язниці заяву на ім'я наркома внутрішніх справ Єжова, де вказав, що прямо підозрює Дубового у вбивстві Щорса.

Попри такі одкровення, звинувачення у вбивстві Щорса Дубовому не пред'явили. Більш того, визнання взагалі не мало ніяких наслідків і на довгі роки лягло на полиці архівів держбезпеки.

Історик Микола Зенькович у підшивці української газети «Комуніст» за березень 1935 року відшукав невелику замітку Казимира Квятека: «30 серпня на світанку ворог почав наступ на лівий фланг фронту, охоплюючи Коростень... Телефоном мене попередили, що до штабу полку прибули начдив тов. Щорс, його заступник тов. Дубовий та уповноважений Реввійськради 12-ї армії тов. Танхіль-Танхілевич. Ми залягли. Тов. Щорс підняв голову, взяв бінокль щоб подивитися. У цей момент в нього влучила ворожа куля...»

У березні 1989 року газета «Радянська Україна» прямо вказала на людину, що застрелила Щорса з санкції Реввійськради 12-ї армії. Танхіль-Танхілевич Павло Самуїлович. Двадцять шість років. Родом з Одеси. Закінчив гімназію. Досить непогано розмовляв по-французьки і по-німецьки. Влітку 1919 року став політичним інспектором Реввійськради 12-ї армії.

Через два місяці після загибелі Щорса він з'являється на Південному фронті, вже в якості старшого цензора-контролера Військово-цензурного відділу Реввійськради 10-ї армії.

Розслідування продовжила «Робітнича газета», що видавалася у Києві. Вона опублікувала прямо-таки сенсаційний матеріал — уривки з написаних ще у 1962 році, але не надрукованих з міркувань цензури, спогадів генерал-майора Сергія Івановича Петриківського (Петренко). У момент загибелі Щорса він командував Окремою кавалерійською бригадою 44-ї армії — і теж, виявляється, супроводжував начдива на передову.

«Щорса я бачив у його вагоні, — повідомляє генерал. — Він лежав на дивані, його голова була забинтована. Дубовий був чомусь у мене в вагоні. Він справляв враження людини збудженої, кілька разів повторював, як сталася загибель Щорса, замислювався, подовгу дивився у вікно вагона. Не сподобалося тільки одне... Дубовий кілька разів починав розповідати, намагаючись надати гумористичний відтінок своєї розповіді, як він почув слова червоноармійця, що лежить праворуч: «Яка це наволоч з ліворверта стріляє?..» Червоноармійцеві на голову впала стріляна гільза. Стріляв із браунінга політінспектор, за словами Дубового. Навіть розлучаючись на ніч, він мені знову розповів, як стріляв політінспектор по супротивнику на такій великій відстані...»

«При стрільбі кулемета противника, — повідомляє генерал, — біля Щорса лягли Дубовий з одного боку, з іншого — політінспектор. Я все-таки думаю, що стріляв політінспектор, а не Дубовий. Але без сприяння Дубового вбивства не могло бути.

Я думаю, що Дубовий став мимовільним співучасником, можливо, навіть вважаючи, що це для користі революції. Скільки таких випадків ми знаємо! ...Бинтував голову мертвого Щорса тут же, на полі бою, особисто сам Дубовий. Коли медсестра Богунського полку Розенблюм Анна Анатоліївна запропонувала перебинтувати акуратніше, Дубовий їй не дозволив. За наказом Дубового тіло Щорса без медичного огляду відправлено для прощання і поховання...»

Вочевидь, Дубовий не міг не знати, що кульовий «вихідний» отвір завжди більше, ніж «вхідний». Тому, мабуть, і заборонив знімати бинти.

Членом РВР 12-ї армії був Семен Аралов, довірена особа Льва Троцького. Він двічі хотів зняти «неприборканого партизана» і «противника регулярних військ», яким називали Щорса, але побоявся бунту червоноармійців.

Після інспекційної поїздки до Щорса, що тривала не більше трьох годин, Семен Аралов звернувся до Троцького з переконливим проханням підшукати нового начальника дивізії — тільки не з місцевих, бо «українці» все як один «з куркульськими настроями». У відповідь Демон революції наказав провести сувору чистку і «освіження» командного складу. Починати потрібно «з головки».

З усього видно, Аралов ревно ставився до виконання вказівок свого хазяїна. У своєму рукопису «На Україні 40 років тому» він мимоволі проговорився: «На жаль, завзятість в особистій поведінці призвела Щорса до передчасної смерті».

З приводу дисципліни. При реорганізації збройних сил Червоної України дивізію Щорса планували перекинути на Південний фронт як єдину бойову, до якої входять найбільш злагоджені полки.

До 1935 року ім'я Щорса не було широко відомо, про нього не згадувала навіть Велика Радянська Енциклопедія першого видання. У лютому 1935 року, вручаючи Олександру Довженку на засіданні Президії ВЦВК орден Леніна, Сталін запропонував режисерові створити фільм про «українського Чапаєва».

— Щорса ви знаєте?

— Так.

— Подумайте про нього.

Незабаром персональне художньо-політичне замовлення було майстерно виконано. Головну роль у фільмі блискуче зіграв Євген Самойлов.

В СРСР було зведено п'ять пам'ятників легендарному начдиву і стільки ж відкрито музеїв Щорса. Товариш Сталін назвав його «українським Чапаєвим», письменник Семен Скляренко присвятив йому трилогію «Шлях на Київ», а композитор Борис Лятошинський — «іменну» оперу.

Однак найвідомішим художнім втіленням Щорса став твір поета-пісняра Михайла Голодного «Пісня про Щорса». У народі її звали по першому рядку: «Шел отряд по берегу».

Подібно багатьом польовим командирам, Микола Щорс був лише «розмінною монетою» в руках сильних світу цього. Він загинув від рук тих, для кого власні амбіції і політичні цілі були важливіше людських життів.

На заставної ілюстрації: «Щорс в бою під Черніговом», фрагмент, худ. Н. Самокиш, 1938