Сторіччя: як загравання з більшовиками згубило повстанців Нестора Махна

На початку 1919 року Нестор Махно намагався виграти час, вирішуючи до кого примкнути: з півдня насувалась Добровольча армія генерала Денікіна, а з півночі – радянський Український фронт. Після взяття червоними Катеринослава Махно вирішується на союз з більшовиками. Так загони Махна стали частиною 1-ї Задніпровської Української радянської дивізії під командуванням Дибенка, отримали натомість патрони та військове спорядження, що дозволило перейти в наступ.

Союз із більшовиками передбачав допуск у штаб бригади й у полки комісарів для політичної агітації. При цьому за армією Махна зберігалася назва Революційної повстанської, не було розпущено Військово-революційну раду – вона зберігала виборність командирів, внутрішній розпорядок і чорні прапори.

14 лютого на II Гуляйпільському з'їзді Махно закликав «до єднання, бо в єднанні запорука перемоги революції над тими, хто прагнув її задушити». Резолюція, однак, свідчила, що «прикриваючись гаслом «диктатури пролетаріату», комуністи-більшовики оголосили монополію на революцію для своєї партії, уважаючи всіх інакомислячих контрреволюціонерами». Під час з'їзду була обрана Військово-революційна рада (ВСР), до якої ввійшли 7 анархістів, 3 ліві есери, 2 більшовики й одна особа, що співчуває їм. Більшовики не були від цього в захваті, але армія Махна збілбшувалася як на дріжджах, до того ж настав час наступати.

У грудні 1918 року в порти Маріуполя та Бердянська увійшли кораблі французьких ВМС і червоні вирішили кинути нових союзників у бій на цьому напрямку. Пройшовши з боями за півтора місяця понад 100 км,14 березня 1-ша Задніпровська дивізія заволоділа Мелітополем, 15 березня махновці зайняли Бердянськ, а 29-го впав Маріуполь. Це був потужний удар по Денікіну, Махно був нагороджений орденом Червоного Прапора під №4. Приймаючи його з рук Ворошилова, сказав: «Не за ордени воюю, а за перемогу революції, я селянин». Більшовицький орден батько, дійсно, не носив. Зате, захопивши в білих ешелон з 90 тисячами пудів хліба, махновці відправили його робітникам Москви й Петрограда, які голодували.

Буквально за пару місяців територія, контрольована військами Махно, збільшилася до 72 волостей Катеринославської й Таврійської губерній з населенням понад два мільйони осіб. Територія ця мала стати центром нової анархістської держави із центром в Гуляйполі. Червоні це розуміли, тому видали наказ про переведення штабу повстанців у Пологи. Махно наказу не підкорився, більше того, його хлопці перехоплювали вагони із харчами та вугіллям і відмовлялися постачати за продрозкладкою хліб із Бердянського та Мелітопольського повітів.

19 квітня батько скликав 3-й з'їзд, делегати якого заявили про категоричне невизнання диктатури якої б то не було партії та виступили проти політики військового комунізму. Комдив Дибенко лютував і пригрозив повстанцям: «Усякі з'їзди, скликані від імені розпущеного згідно з моїм наказом військово-революційного штабу, уважаються явно контрреволюційними, й організатори таких будуть піддані репресивним заходам, аж до оголошення поза законом». 

Відповідь ВРР, витримана в дусі листа козаків турецькому султану, розставила крапки над «i»: «...Якщо більшовицька ідея матиме успіх, то Військово-революційна рада, з точки зору більшовиків організація явно контрреволюційна, заміниться іншою, «більш революційною» більшовицькою організацією. А поки не заважайте нам, не примушуйте нас».

25 квітня в харківських «Відомотях» з'явилася стаття «Геть махновщину», яка обурила отамана й поставила сторони на грань відкритого зіткнення. Кілька днів по тому батько віддав наказ затримати в себе частину комісарів, а 29 квітня в Гуляйполе вирушив сам командувач Українським фронтом Антонов-Овсієнко. Махно зустрів його почесною вартою, погодився з різкістю ряду формулювань, затверджених на з'їзді та підкреслив, що «до рішучої перемоги над білими повинен бути встановлений революційний фронт, і він прагне не допускати міжусобиць між різними елементами цього революційного фронту». Більшовиків таке рівноправне партнерство не влаштувало, тому уповноважений Ради Оборони Лев Каменєв знову вимагав ліквідувати Військово-революційну раду.

Потім був григор'євський заколот, щодо якого Махно посів двозначну позицію, а 25 травня Рада оборони України за вказівкою Леніна й Троцького схвалила рішення «ліквідувати махновщину в стислі терміни». 6 червня голова РВРР Троцький видав наказ, у якому оголосив начальника 7-ї Української радянської дивізії Н. І. Махна поза законом «за розвалення фронту й непокору командуванню». Начальник штабу махновців і сім командирів були розстріляні, сам батько з найбільш відданими прихильниками сховався...

Максим Суханов, Lenta.UA