Смерть за Україну. Як в Івано-Франківську з'явилася вулиця Страчених

Про трагедію, в пам'ять якої названа одна з його центральних вулиць Івано-Франківська, пам'ятає сьогодні мало хто. Іван Бондарєв в «Репортері» відновив події листопада 1943 р. 

14 листопада 1943 року в міському театрі давали оперету «Шаріка» - про кохання січового стрільця і угорської дівчини. У залі - аншлаг. Перші два ряди займали німецькі та угорські офіцери, але більшість глядачів становили українці.

Перед початком вистави хтось доніс в гестапо, що в залі є озброєні члени ОУН. Після закінчення другого акту в будівлю увірвалися німці, які перекрили виходи з партеру і балконів. Чотири гестапівці піднялися на сцену, акторів вигнали в партер.

Після того, як в залі ввімкнули світло і опустили завісу, на сцені з'явився шеф місцевого гестапо Оскар Брандт з пістолетом в руці. Він оголосив, що зараз відбудеться обшук і наказав сидіти тихо на своїх місцях. Насамперед за лаштунки викликали для обшуку всіх українських поліцаїв, у одного - Кузьміна - знайшли незареєстрований револьвер, інших відпустили. 

Тим часом під кріслом третього ряду знаходять зброю. У спогадах фігурують від двох до п'яти пістолетів, патрони і ручна граната. Сільського вчителя, який сидів на цьому місці, заарештовують. 

Дізнавшись про зброю, Брандт звернувся до голови Українського окружного комітету професора Миколи Лепкого, мовляв, подивіться, з чим українці в театр ходять.

Всіх чоловіків з партеру по одному виводили на сцену, обшукували і перевіряли документи - підозрілих відправляли до відділку. У цей момент провокатор через портьєри вказав на бойовиків ОУН, яких негайно забрали за лаштунки. На сцену вискочив юнак, приставив пістолет до скроні і з вигуком «Слава Україні!», опустив курок. Осічка! Юнак намагається бігти, але німці його затримують. 

Всім командують «Руки за голову!». Поза незручна, руки затікають, літні люди намагаються їх опустити. Гестапівці кричать, що будуть стріляти. 

Перевірка йде вже кілька годин. В туалет нікого не пускають. Багато справляють нужду прямо на підлогу, по залу розноситься різкий запах сечі. 

Партер допитали, починають перевіряти людей з балконів. Раптом в коридорі лунають постріли, чути звук розбитого скла, німці наказують всім лягти на підлогу обличчям вниз. На сцену вбігає розлючений Брандт, кричить: «Ви мені відповісте за мою людину!». З'ясовується, що один з глядачів вибив вікно в коридорі, вискочив на вулицю і зник, важко поранивши при цьому українського пожежного та шуцполіція. 

Того вечора заарештували і відправили до в'язниці 140 осіб. Іншим повідомили, що через комендантську годину їх відпустять вранці. Опівночі в зал увійшли чиновники відділу працевлаштування. Перевірили документи. 24 людини, у яких немає дозволу на роботу, забрали на пересильний пункт для відправки в Німеччину. 

Додому людей з театру відпустили тільки о 7.30.

Допити заарештованих тривають 15 і 16 листопада. Ув'язнених катують, кілька людей забивають до смерті. На тумбах з'являються оголошення, що 17-го в театрі пройде публічний суд над «українськими бандитами». Вулицями їздить авто з гучномовцем, з якого лунають заклики прийти на суд. У в'язницю доставляють арештованих членів і прихильників ОУН з Галича, Надвірної та т.д. 

У середу, о 9.00 починається суд. У складі трибуналу - Оскар Брандт, шеф СД в Калуші Вільгельм Ассман і ще один гестапівець. Зал заповнений ущерть. На площі перед театром - багатотисячний натовп. На вулиці встановлені два гучномовця. 

Засідання ведеться українською мовою. Обвинуваченим інкримінують антинімецьку діяльність, членство в ОУН, вбивство німців, поляків, фольксдойче, співпраця з УПА. 

Більшість зізнається. Тільки вчитель, під чиїм кріслом знайшли зброю, запевняє, що ні в чому не винен. Вирок був жорстоким: 27 чоловіків і трьох жінок визнали винними і засудили до смерті. Чотирьох виправдали. 

Жінок відвозять до в'язниці. Там одна з них - Ярослава Ніколайчук - викинулася з вікна верхнього поверху, а двох розстріляли на тюремному дворі. 

Тим часом, з тротуару перед синагогою знімають гранітні плити і вкопують десять соснових стовпів. Щоб краще розглянути, люди лізуть на дахи, дерева, стовпи. Натовп стримує живий ланцюг з 40 поліцаїв. 

На балкон виходять члени трибуналу. «У німецькій армії досить сил, а у фюрера - рішучості знищити всіх, хто зі зброєю в руках або підривною пропагандою виступає проти Німеччини ...», - говорить Брандт.

В 13.35 з театру виводять першу десятку. Всі без верхнього одягу. Кожного конвоюють два гестапівця. Колючим дротом ув'язнених прив'язують до стовпів. Навпроти -  вибудовується німецька розстрільна команда з 20 осіб. Передня шеренга з коліна цілиться в груди, задня - в голову. 

Першим прив'язують власника ресторану в Галичі Дмитра Лепкого. Це глава повітового ОУН, псевдо «Богдан». Чоловік веде себе гідно, кричить «Слава Україні!». Решта підхоплюють: «гину за Україну!», «Хай живе ОУН!», «Друзі, помститеся за нас!» Лунає команда, залп, люди не падають - заважає колючий дріт. Хтось повисає, хто сповзає вниз. У натовпі шок. Багатьох вивертає, деякі втрачають свідомість. 

До страчених підходить лікар, який повинен засвідчити смерть. Дмитро Лепкий ще живий. Його пострілом в вухо добиває старший розстрільної команди.

Трупи відв'язують і вантажать на машини. Калюжі крові засипають піском. Одному з юнаків біля стовпів стає погано. Офіцер гестапо збиває його з ніг і починає бити. 

Наступна десятка затягує «Ще не вмерла Україна!». Пісню обриває залп. Офіцер добиває ще живих. 

Підводять останню сімку. На цей раз роти вже зав'язані. Лунають постріли. 

Кілька угорських офіцерів фотографують екзекуцію. До одного з них підходить лейтенант поліції Грім і намагається конфіскувати плівку. Той не віддає, за свого товариша заступаються інші угорці, зав'язується бійка. Капітан Гайман наказує розстрільній команді розвернутися до натовпу і прицілитися. Глядачів охоплює паніка, люди стрімко біжать з площі. 

Згодом оунівці встановили ім'я провокатора, що ховався за портьєрою. Це був молодий українець з села Микитинці, якого називали «дяком». У березні 1944 року зрадника стратили разом з братом.