Проблеми України «зашиті» не в Конституції, а в радянському менталітеті всіх наших президентів - Юрій Костенко

- Що особисто ви відчували в момент ухвалення Конституції в 1996 році?

- Я тоді був членом уряду, і в день, що передує прийняттю Конституції, було засідання Ради національної безпеки і оборони (РНБО), де було затверджено рішення, що в разі неприйняття Верховною Радою Основного закону країни, це питання буде винесено на референдум. Це було вкрай важливо.

Читайте також: День недозміненної Конституції: як Зеленський «зробив всіх» за кількістю прожектів

З іншого боку, на той момент я був членом «Народного Руху України» і коли я тоді подзвонив Чорноволу і запитав, чи слід мені приходити на засідання ВР, він сказав, що ситуація не виглядає так, що Конституцію можна буде прийняти, тому, мовляв, займайтеся поки що своїми справами. Десь ближче до десятої години вечора (27 червня, - Ред.) В'ячеслав Максимович зателефонував мені і сказав: «Під'їжджайте до нас, скоро буде голосування». Я, звичайно ж, приїхав і ми всю цю конституційну ніч сиділи разом з Чорноволом в дальній ложі. Відчуття були дуже і дуже тривожні... Було багато сумнівів в тому, що вдасться «продавити» положення Конституції щодо державної української мови і символіки. Це були камені спотикання, з якими комуністи ні в яку не хотіли погоджуватися. Це зрозуміло, тому що їм з Кремля надходили указки, мовляв, приймайте, що завгодно, тільки без герба Володимира Великого і жовто-блакитного прапора. Також категоричне неприйняття на конституційному рівні стосувалося і української мови, як єдиної державної. Тому, конституційна ніч, власне, і була цілком присвячена пошуку компромісів, які дозволяють прийняти в цілому Основний закон. Відверто скажу: майже до самого ранку були сумніви, що це вдасться зробити. Але це сталося...

Усі події тієї ночі в цілому сформували колосальну емоцію неймовірної сили. Я пам'ятаю, коли за Конституцію проголосували в цілому, Головатий (екс-нардеп, а нині - заступник глави Конституційного суду України - Ред.) реально розплакався, як, втім, і інші «рухівці», які в цей момент вбачали не просто вихід на широку українську дорогу державотворення. Це було щось більше...

- Зрозуміло, що історія не має умовного відмінювання, але все ж. Якби з Чорноволом не відбулася смертельна трагедія, як би це змінило хід подальших подій?

- Кардинально змінило б, оскільки так званий розкол Руху, а потім і вбивство Чорновола, прямо і безпосередньо вплинули на результати президентських виборів 1999 року. Справа в тому, що в 99-му націонал-демократичним силам можна було, виступивши єдиним фронтом з єдиним кандидатом реально боротися за президентське крісло, чого не було в 1991 році. Зрозуміло, що все це було добре відомо в Кремлі, тому всі сили були кинуті на те, щоб не допустити розвитку цього сценарію, який реалізувався в 2002-2004 роках, коли всі націонал-демократія об'єдналася навколо Віктора Ющенка. Але якби не загибель Чорновола, це могло відбутися ще в 1999-му і, отже, Україна набагато раніше могла стартувати в системних реформах.

- Наскільки були необхідні і виправдані хірургічні втручання в конституційне тіло протягом усіх років її існування?

- Особисто я був і залишаюся послідовним противником втручання в Конституцію, виходячи зі світової практики. Для мене певним зразком завжди було ставлення американців до своєї Конституції, яка з точки зору сучасного права і міжнародних геополітичних процесів, безнадійно застаріла. А в неї було внесено лише лічену кількість поправок. Виходячи з цього, можна констатувати, що інструментом для поліпшення тих чи інших рішень є затвердження законів або ж внесення змін до чинного законодавства. Тим більше, коли мова йде про Україну і її прагненнях до європейської інтеграції. Згідно з копенгагенськими критеріями, Україні необхідно в вигляді законів і урядових рішень затвердити більш 125 тисяч різного роду правових актів. А Україна, на превеликий жаль, почала з втручання в тіло Конституції, замість того, щоб, використовуючи її модель, напрацьовувати весь цей масив документів.

Конституційна модель 1996 року - це президентсько-парламентська республіка. Так, сильні повноваження у президента, однак парламент все одно стверджував кандидатуру прем'єр-міністра, яку вносив глава держави і урядову програму, яка давала імунітет діяльності КМУ. Тобто, важелів впливу на виконавчу владу у парламенту було достатньо.

Інша справа, що не було маси законів, керуючись якими уряд міг би здійснювати ефективну політику. В першу чергу це стосується земельної реформи. Комуністи, за вказівкою Кремля, заблокували земельну реформу аж до нинішнього року, коли, нарешті вдалося відкрити ринок землі, хоча весь цей пакет документів ми, як парламентська меншість напрацювали ще в 1991 році. Однак бачите, скільки років треба було з тим, щоб провести земельну реформу? При цьому, сталося все вже тоді, коли інфраструктура села фактично повністю знищена...

Повертаючись до Конституції. Я є противником внесення змін до Конституції, тим більше - частих. Але є нюанси. Наприклад, внесення змін до Конституції в 2004 році - це певною мірою був політичний компроміс, який дозволив завершитися Помаранчевої революції безкровно і з перспективою швидкого руху в напрямку до європейської асоціації. Однак спроби змінювати Конституцію в умовах війни - це політика, спрямована на знищення українського законодавчого фундаменту і державності як такої. Зверніть увагу, що в Конституції чітко написано: в умовах агресії ми не маємо право її чіпати. Тим більше, що так звана проблема балансу гілок влади закладена не в тому, що записано в Конституції...

Сьогодні всі прекрасно бачать, як президент Зеленський, в умовах парламентсько-президентської республіки роз'їжджає по країні в якості генерального секретаря і роздає разнаряди всім, починаючи від голів облдержадміністрацій, закінчуючи далекобійниками. Так що проблема «вічного» українського безладу зовсім не в Конституції.

- За роки незалежності ми приміряли на себе фактично всі конституційні «обладунки», які практикуються в світі. Але чи вийшли ми на прийнятну модель?

- Якщо подивитися на універсальний показник - рівень ВВП на душу населення, то ми на останньому місці в Європі. Але, знову-таки, тут не в Конституції зовсім справа, а в ставленні до неї. Президенти «натягують» на себе невластиві повноваження. Це - практика радянського владного менталітету, який залишається у нас незмінним, незважаючи на зміну вже декількох політичних поколінь на посаді президента. Кравчук, Кучма, потім вже пішов молодший Ющенко... Ну, Януковича я навіть не буду називати. Далі - досить молодий Порошенко і тепер зовсім юний Зеленський. Ну, от не повинно бути у Зеленського в принципі прагнення керувати так, як керували генсеки ЦК КПРС, але він себе веде саме так.

Тому, не провівши системні демократичні реформи, що стосуються в першу чергу, судової влади і багато в чому місцевого самоврядування, нічого системно в країні не зміниться. Ми повинні чесно визнати: у нас не діє принцип верховенства права і закон як такий. Ключову скрипку, на превеликий жаль, продовжує грати телефонне право.

- А яка, умовно кажучи, цегла, повинен впасти комусь на голову, щоб все, нарешті, змінилося в корені?

- Ця цегла, я б так сказав, повинен впасти у вигляді Божої кари, що, втім, з Україною відбувається регулярно... Чому у нас не діє Конституція? Тому що замість демократії у нас чітко вибудувана олігократія, сутність якої - знищення в зародку політичної демократичної системи, наявність ідеологічних партій. Замість розпорошених ідеологічних політичних сил, стали з'являтися лідерські сурогатні проекти, за якими стоїть великий капітал. Тобто, ми маємо монопольну олігархічну економіку. Це дуже згубно, оскільки великий капітал у всьому світі дає всього лише 30% доходів і 10% робочих місць. 70 відсотків - це прерогатива малого і середнього підприємництва. Великий «внесок» в утвердженні саме такої політичної системи в Україні внесла Росія. Ми ж всі прекрасно знаємо, що «Газпром» фінансує буквально все радикальні рухи в Європі. Що вже тут говорити про Україну, де в умовах шестирічної російської агресії, РФ домінує не тільки в інформаційному просторі, а й банківському секторі, так і українській економіці в цілому.

- Можете описати динаміку впровадження російського інформаційного вірусу в український простір?

- Усі проблеми в цьому плані почалися проявлятися відразу ж після проголошення незалежності і більшість з них породив перший президент Кравчук. І це стосується не тільки передачі Росії нашого ядерної зброї. До речі, зверніть увагу, що до сьогоднішнього дня Кравчук, мотивуючи цю передачу, каже, мовляв, ядерна зброя була не наша. І це, незважаючи на те, що в жовтні 1991 року було прийнято закон про власність колишнього СРСР на території незалежної України, де все, що було на нашій землі, визнавалося нашим. Ну, і крім ядерної зброї є ще і Чорноморський флот. Теж - справа рук Кравчука. Що це: «зрада» як зараз модно говорити або здача національних інтересів, нехай кожен визначає сам. Але те, що цей колосальний стартовий капітал був зданий - факт.

Теж саме стосується і інформаційної безпеки. У грудні 1991 року я був керівником робочої групи по розробці концепції національної безпеки України. Так ось, коли я представив Кравчуку перший варіант концепції, де був розділ «Інформаційна безпека», він здивовано на мене подивився і запитав: «А це ще навіщо?». Я йому пояснював, що інформація вже тоді, на початку 90-х ставала найважливішим інструментом не тільки ідеологічної обробки, але і політико-економічним ресурсом. Підсумок? Саме за Кравчука почалася хаотично-масова передача українських ЗМІ в приватні руки і на сьогоднішній день український інформаційний простір перенасичений не українські інтересами, а інтересами країни-агресора. Таку ж інформаційну політику продовжив Кучма і, на превеликий жаль, ніяких зрушень не відбулося і при Ющенко. Порошенко також ніяк не проявив себе в цьому напрямку.

- Одною з ключових передвиборних тем кандидата в президенти Зеленського була обіцянка затвердити на конституційному рівні механізм так званого народовладдя. Зараз ми бачимо законодавчі зрушення в цьому напрямку. Що це: загравання з народом чи реальне бажання дати йому, як джерела влади, реальні важелі впливу?

- Я думаю, це все - не більше ніж прихована схема того, як закріпити в Конституції те, чого вимагає Путін в частині автономії Донбасу. Якщо говорити про сутність народовладдя, то все, що для цього необхідно вже записано в Конституції. Але чого немає? Ні законодавства, яке узаконило б процес формування влади знизу-вгору. Народовладдя в усьому світі, і Україна тут не виняток, потребує перш за все, у фінансовій незалежності від центру. Чи не буде реальної децентралізації - не буде народовладдя і Конституція тут ні при чому, закони потрібні. Тому, все, що зараз йдеться про зміни до Конституції в частині самоврядування, це або від елементарного неуцтва, або від свідомого бажання грати на користь Кремля.

- Яка форма держуправління, з урахуванням наших ментальних та інших особливостей, була б, образно кажучи, ідеальною для України?

- На мій погляд, Україна підійшла б так звана французька конституційна модель, коли повноваження президента не є стабільними, а плаваючими. Там якщо президентська політична сила отримала перемогу і на президентських, і на парламентських виборах і, отже, сформувала уряд, президент є фактично главою держави, а також Кабінету міністрів. Якщо ж президентська полістсіла в парламенті перебуває в меншості і опозиція сформувала Кабінет, тоді більшість виконавчих повноважень переходить до прем'єра і, ясна річ, парламентській більшості. Ця модель з одного боку не дозволяла б президенту натягувати на себе більше повноважень, ніж передбачено, а з іншого боку ця гнучкість дозволяла б більш ефективно здійснювати державне управління в різних екстремальних ситуаціях. До речі кажучи, Польща, випробувавши кілька конституційних шаблонів, зараз рухається саме в напрямку французької моделі.

- При якому з президентів Конституція відчувала найменше зневажливого ставлення до себе?

- За часів Ющенка. У Кравчука Конституції не було. Кучма, коли її отримав, мав на увазі, став міняти, кроїти і так далі. Янукович просто брутально потоптався по Конституції. Ну, а Порошенко, на превеликий жаль, в умовах війни почав міняти Конституцію, і саме це, на мій погляд, його ключова і фатальна політична помилка. А ось Ющенко сприйняв «урізання» своїх повноважень і не намагався щось змінити, хоча, повірте, його до цього послідовно підштовхували. Про Зеленського говорити ще гранично рано.

Наталія Ромашова

Читайте також: В Україні впевнені, що поправки до Конституції РФ не завадять деокупації Криму