Приречені на відставання: чому в Україні не запрацювало те, що вдалося Сінгапуру

В основі будь-яких управлінських процесів лежить інформація. І якщо її недостатньо або вона неякісна, як би не був підготовлений чиновник, він не зможе прийняти правильне рішення. Можна скільки завгодно впроваджувати нові технології, але якщо інформаційні канали країни продовжують працювати за принципами планової економіки Радянського Союзу, це нічого не змінить.

Українська реформа управління схожа на будівлю без фундаменту

Раніше весь ринок був поділений на галузі народного господарства, які централізовано доповідали в органи статистики про досягнуті результати і проблеми у деталізованих звітах. Фахівці статистики аналізували величезний масив інформації і спрямовували витяги до уряду і міністерств. На основі цих витягів чиновники приймали рішення. Який вплив справили прийняті рішення на ринок, так само вивчалося органами статистики. Так працювала інформаційна система планової економіки. 

У 1994 році Україна почала перехід від планової до ринкової економіки і вільної торгівлі. На ринку з'явився приватний виробник, а інформація стала комерційною та конфіденційною. Звичайно, приватні підприємства, як і раніше, подають інформацію до органів статистики, ось тільки кількість і якість цієї інформації потребує бажати кращого. Я вже не кажу, що інформація про те, що відбувається на ринку, який постійно перебуває в динаміці змін, потрапляє в міністерства тільки через рік! Сьогодні чиновники змушені приймати рішення в умовах гострого дефіциту інформації. Її з надтом компенсують всілякі представники особистих інтересів, зростає політична корупція.

Урядові IT-системи: Україна VS Сінгапур

Сінгапур домігся приголомшливих успіхів, обсяг його IT-ринку оцінюється в $110 млрд і продовжує зростати на 12,2% на рік. Сама ж держава за рахунок більш ефективного використання систем, процесів і даних змогла заощадити більше $140 млн за п’ять років. Нинішні досягнення Сінгапуру – це результат довгої, розумної і кропіткої роботи протягом 30 років. 

Примітно, що перший закон, пов'язаний з інформаційно-комунікаційними технологіями, прийнятий і в Україні, і в Сінгапурі у далекому 1998 році. Але Україна, вливаючи вдесятеро більше бюджетних коштів, застрягла на першому етапі розробки концепцій і стратегій, обсяг ринку в кращому випадку досягає $6 млрд. Як же так сталося, що Сінгапур на першому, а Україна на 64-му місці за рівнем використання інформтехнологій? Знову корупція у всьому винна?

Різні підходи – різні результати

Вважаю, що основна причина провалу реформи інформаційної системи країни не в корупції, а в неправильному підході до її реалізації.

Перша причина – неправильні цілі. Сінгапур проводив реформу з ініціативи і в інтересах бізнесу та населення. Ідея спільної роботи і взаємодії лежить в основі кожного документа. Всі концепції і стратегії не просто пройшли обговорення, а були запропоновані бізнесом і суспільством. А український уряд виділив громадську участь в окремий сегмент інформаційної політики – так звану електронну демократію. Розвиток електронних урядових систем розглядається виключно в контексті зручності чиновників, а не задоволення потреб бізнесу і людей. У створену в 2017 році Міжгалузеву раду з питань електронного уряду входять 40 чиновників і лише 4 представники громадськості.

Друга причина – відсутність послідовності. Сінгапур проводив планомірну інформатизацію країни протягом 30 років у шість етапів, переходячи від одного до іншого тільки після завершення попереднього. Українські чиновники просто проігнорували етапи стандартизації, створення нормативної бази, системи оцінки ефективності та розробки покрокової інструкції. У підсумку в 2017 році до чотирьох чинних отримали ще три нові концепції: розвитку електронного уряду, електронної демократії та електронних послуг. Ось тільки всі заходи з електронних послуг вмістилися в одну сторінку, а план реалізації концепції електронного уряду пишуть уже рік.

Третя причина – неефективний механізм реалізації. Сінгапур зміг запропонувати специфічну організаційну форму проведеної реформи. Мова йде про створення так званих міст (TOWN), що являють собою національні проекти, участь у яких беруть сили відразу декількох галузевих міністерств та територіальних одиниць, при цьому одне з міністерств і одна з адміністрацій стають відповідальними за результат проекту. Сінгапурські експерти, на мій погляд, цілком обгрунтовано вважають, що глобальні соціальні реформи неможливо провести виключно на галузевій або територіальній основі, а тільки в їх зв'язці, при безпосередній участі кожної з підсистем державного управління, включаючи приватний сектор. Україна ж продовжує використовувати неефективний, корупційний механізм Національної програми інформатизації зразка 1989 року. 

На завершення зверну увагу на те, що головна мета переходу системи державного управління на «цифрові рейки» – у створенні умов для безпосередньої участі громадян в управлінні своєю країною.