Не чужі? В Україні помітно сповільнився процес усиновлення дітей-сиріт

Отже, куди ж діваються сьогодні українські діти-сироти? Невже люди перестали кидати дітей і стали більш відповідально підходити до батьківства? Або ж не все так оптимістично насправді? Що робить держава, щоб в країні було менше «нічийних» дітей? Спробуємо розібратися. 

«Усиновителі хочуть маленьких здорових дітей і бажано дівчаток» 

Колишній уповноважений з прав дитини в Україні, екс-міністр у справах сім'ї, молоді та спорту, народний депутат України Юрій Павленко опублікував сенсаційну статистику - в 2018-му році українці усиновили менше дітей, ніж у неблагополучні 90-ті. 

Посилаючись на дані Мінсоцполітики, Павленко наводить такі цифри: у 2018 році в Україні відбулося всього 1343 усиновлення. 

«Це - найменший показник за всі роки незалежності України. Якщо ми навіть візьмемо 90-ті роки - найважчі і бідні - то і тоді усиновлення було на рівень 1400 », - сказав він в інтерв'ю Lenta.UA. 

За словами Юрія Павленка, антирекорд з усиновлення Україна поставила не тому, що люди настільки збідніли, що не хочуть всиновлювати дітей, а тому що держава дуже погано працює в цьому напрямку. Він зазначив, що сьогодні в черзі на усиновлення стоїть 1600 українських сімей. Тобто, більше, ніж за фактом усиновили в минулому році. 

Разом з тим, колишній міністр зазначає, що, за даними Мінсоцполітики, кількість дітей-сиріт значно зменшилася. Якщо в 2013-му році в Україні дітей-сиріт було 98 тисяч, то в 2018-му - лише 69 тисяч. 

Юрій Павленко стверджує, що насправді діти-сироти нікуди не випарувалися, просто багато хто з дітей, позбавлених батьківського піклування, не має статусу. Він називає це явище прихованим сирітством. 

«Зараз дуже багато дітей перебувають в інтернатних закладах, санаторіях, притулках та інших соціальних закладах, вони фактично є сиротами, але юридично цього статусу не мають. А відповідно, не мають ні соціальної допомоги, ні права на усиновлення. Це створене штучно так зване приховане сирітство», - каже Павленко. 

За його словами, часто дітей розміщують навіть в лікарнях, придумують їм діагнози і тримають там до півроку. Павленко вважає, що створенню такої ситуації багато в чому послугувала постанова Кабміну, що зобов'язала глав облдержадміністрацій на місцях звітувати не про кількість усиновлених або влаштованих до прийомних сімей дітей, а про кількість сиріт. У зв'язку з цим він припускає, що у влади зараз знизився інтерес до сімейних форм виховання дітей-сиріт, головне - зменшити їх кількість на папері. Ну, а якщо сиріт у нас все менше і менше, то, відповідно, усиновителям все складніше вибрати собі прийомного сина або дочку.

Адже згідно із законом усиновити можна тільки дитини зі статусом сироти за рішенням суду. У судах же, за словами Павленка, теж перепона. Він каже, що в ряді регіонів усиновителі чекають рішення суду до 9 місяців, притому, що раніше ця процедура займала, максимум, три місяці. І справа зовсім не в свідомому гальмуванні процесу. 

«Сьогодні в багатьох районах просто відсутні судді, а суди не працюють. Ситуація: є батьки, дитина зі статусом, але просто немає суду, який може прийняти рішення. А ті суди, які працюють, завалені різними кримінальними справами ... Влада не демонструє, що усиновлення дитини є пріоритетним, відповідно і суди так реагують, розглядаючи справи про усиновлення в останню чергу, або взагалі відмовляють і повертають», - говорить він. 

Словом, депутат-опозиціонер намалював досить похмуру картину. Але чи відповідає вона дійсності? Lenta.UA спробувала розібратися в цьому детальніше. 

Альберт Павлов - батько-вихователь із Запорізької області, голова благодійного фонду «Щаслива дитина». Зараз разом з дружиною вони виховують шістьох прийомних дітей. 

На думку Павлова, кількість усиновлень в країні скоротилося тому, що більшість з офіційно визнаних сиріт - це або підлітки, або діти, у яких є брати і сестри, або діти з інвалідністю, а таких всиновлювати, як правило, не хочуть. 

Цю точку зору поділяє і Аксана Філіпішина - представник уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, з питань дотримання прав дитини і сім'ї. 

«Усиновителі хочуть маленьких здорових дітей і бажано дівчаток», - говорить вона. 

Філіпішина зазначила, що, на жаль, в Україні немає обов'язкового навчання для потенційних усиновителів. Тому люди часто бояться відповідальності за «важких» дітей. Щорічно в Україні реєструється приблизно 20 випадків, коли батьки відмовляються від дитини, яка усиновлена, і кожен з них - трагедія, насамперед для сироти. 

Представник Уповноваженого з прав людини вважає, що зараз, коли в Україні - черга на усиновлення, держава повинна більш усвідомлено підходити до усиновлення, вводити критерії відбору для майбутніх батьків. 

Коментуючи заяви Юрія Павленка, Аксана Філіпішина зазначила, що не зовсім коректно розглядати статистику по роках, як абсолютні цифри, а необхідно враховувати ряд важливих в цій сфері чинників. 

Вона підтвердила, що, дійсно, щороку кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в країні зменшується. Але на це є об'єктивні причини. Перш за все, це загальне скорочення дитячого населення в країні. 

«Щорічно в Україні кількість дитячого населення зменшується приблизно на 200 тисяч дітей. У минулому році в Україні за даними Держстату було 7 мільйонів 600 тисяч дітей, відповідно в 2016 році - 7 мільйонів 800 тисяч. Ми втрачаємо дитяче населення. І, зрозуміло, коли зменшується дитяче населення, то зменшується і кількість сиріт», - говорить вона. 

При цьому, за її словами, відсоток сиріт по відношенню до загальної кількості дитячого населення, насправді залишився таким же - 1,1%. І так було при всіх владах. 

Альберт Павлов, в свою чергу, підкреслює, що необхідно також враховувати і те, що територія України, на якій збираються статистичні дані, скоротилася. У нинішній статистиці не враховані Крим і окупована частина Донбасу, а там відсоток сиріт завжди був набагато вищим, ніж, скажімо, на Львівщині. 

Що стосується надання дітям статусу сироти, то і тут є цілий ряд нюансів, кажуть наші експерти. 

Вони підкреслюють, що за фактом в країні дійсно чимало дітей-сиріт при живих батьках. Наприклад, мама може подзвонити або приїхати раз на півроку - і дитина вже не сирота, хоча і живе в притулку. Те ж саме стосується і дітей, у яких батьки важко хворіють або знаходяться в місцях позбавлення волі. Усиновити цих дітей не можна, але ж крім усиновлення існують і інші форми догляду від сирітства.

"Візьміть 10 дітей і гроші, які дає держава, і проживіть хоча б місяць" 

Будинки сімейного типу, прийомні сім'ї, опікунство - це шанс для дітей, які залишилися без батьківського піклування, але не мають статусу сироти, щоб покинути незатишні стіни інтернату чи притулку. Тим більше, що Україна взяла курс на відхід від системи інтернатів, як такої. 

Однак не все так гладко. Серед обивателів існує думка, що прийомні батьки наживаються на дітях і створюють будинки сімейного типу через вигоди, щоб отримувати пільги від держави. 

«Тим, хто так каже, я пропоную взяти чотирьох дітей-сиріт або десять, взяти гроші, які дає держава, і спробувати прожити з цими дітьми хоча б місяць. Зараз на дитину виплачують допомогу в розмірі двох прожиткових мінімумів. Це - 3700 гривень. У 2013-му році на ці гроші дитину можна було одягнути, взути і погодувати, а сьогодні можете порахувати, що можна зробити на ці гроші», - говорить Юрій Павленко. 

Альберт Павлов з ним в цьому питанні згоден. І переводить суму допомоги від держави на прийомних дітей в долари, щоб зрозуміліше було. 

«У 2013 допомога на прийомну дитину становила 380 доларів, зараз це - 170. Так, грошей вистачає на одяг, взуття і їжу. Але і все. Раніше ми могли купити техніку, деякі прийомні батьки брали в кредит автомобілі, робили ремонти, могли дозволити собі поїхати з дітьми на відпочинок ... Зараз цього немає», - говорить батько-вихователь. 

За його словами, «простих» у вихованні прийомних дітей не буває. Майже всі вони відстають у навчанні, їм нерідко потрібні репетитори, а це - додаткові витрати. 

«Моя дружина працює без вихідних і без відпочинку, майже 24 години на добу з дітьми. За це держава платить їй 2 500 гривень. Я змушений працювати, і ще займатися з кожним додатково. Ми просто не встигаємо», - розповідає Альберт Павлов. 

Юрій Павленко каже, що батьки-вихователі вже рік не можуть домогтися виконання Указу Президента річної давнини про збільшення допомоги, яка виплачується на дитину в прийомній сім'ї, з двох прожиткових мінімумів то трьох. 

Разом з тим Альберт Павлов каже і про позитивні зміни в цій сфері. За його словами, в цьому році вперше за роки незалежності держава виділила кошти на закупівлю житла для прийомних сімей. 

«Так, це добре, що будинки придбали. Але тепер не можуть знайти прийомних батьків, щоб туди поселити! Ось вам будинок і 10 дітей, і піднімайте їх, як хочете. Але спробуй тільки за одне опалення зараз розрахуватися», - каже Павлов. 

Аксана Філіпішина підтверджує: ситуація зі створенням прийомних сімей дійсно є замороженою. Однак, знову ж таки, в різних регіонах свої нюанси. Наприклад, для Києва створення будинків сімейного типу не дуже актуально, оскільки в столиці дуже дорога нерухомість і держава не в змозі купувати будинки для таких сімей. У столиці більше розвинена опіка над дітьми. 

Філіпішина також розповідає, що незважаючи на те, що відхід від інтернатів - справа хороша, на місцях часто в цьому просто не зацікавлені. 

«На місцях департаменти освіти противляться закриттю інтернатів. Це ж - робочі місця, особливо в маленьких містах», - каже Альберт Павлов. 

Аксана Філіпішина розповідає, що в звітах, які регіони надсилають в МОЗ і Мінсоцполітики, йдеться про зменшення кількості дітей в інтернатах, але їх просто переводять в притулки і центри соціальної реабілітації. 

Незрозуміло чому гальмується і настільки корисна ідея, як патронатна служба. Ця служба повинна надавати допомогу родині, в якій виникають проблеми, тобто позбавляти суспільство так би мовити від потенційного сирітства - дітей тимчасово беруть під патронат, поки соцслужби працюють з батьками, даючи, таким чином, шанс цій родині. 

«Якщо не помиляюся, близько 50 мільйонів було виділено державою на створення таких служб. Але гроші за станом на кінець минулого року так і залишилися неосвоєними», - розповідає Філіпішина.

"Можлива конкуренція між українськими усиновителями і іноземцями за здорового малюка" 

І, нарешті, найспекулятивніша, спірна і таємнича тема, яка викликає масу суперечок - усиновлення українських дітей іноземцями. 

Чому таємнича? Та тому, що всі звідкись знають, що в цій сфері є корупційна складова, але довести це ніхто поки не може. 

Юрій Павленко розповідає, що в 2009-му році, останньому, коли він обіймав посаду міністра, збільшувалося національне усиновлення і за віковими категоріями обмежувалося міжнародне. 

«З 2007 року кількість усиновлень іноземцями стабільно зменшувалася за рахунок зростання національного усиновлення. А в 2017- 2018 роках усиновлення іноземцями виросло на 15 %. Тому я не можу виключати, що є певні зловживання на рівні Міністерства соцполітики. Там може існувати якась схема по просуванню усиновлення іноземцями. Я звернувся із запитом до Гройсмана і генпрокурора з проханням перевірити цю інформацію», - сказав колишній міністр. 

Він також повідомив, що знає такі випадки в Київській області, коли іноземців приводять до прийомної сім'ї, показують дитину, і якщо дитина іноземцю сподобається, то його виводять з сім'ї, відправляють назад в інтернат, оформляють відповідний статус і віддають на усиновлення. А це суперечить українським законам. 

Тим часом глава БФ «Щаслива дитина» Альберт Павлов про такі випадки не чув, хоча спілкується з багатьма батьками-вихователями. Однак він не виключає зловживань в цій сфері. 

«Зловживання можуть бути, але щоб масово, я ніколи не чув. Дванадцять років тому мені пропонували працювати в будинку дитини, щоб сприяти іноземцям виходити на дітей. І знову ж таки багато питань: як ведеться черга? Зараз може бути конкурентна боротьба між українськими усиновителями і іноземцями за маленьку здорову дитину. Але ми говоримо про це лише побічно, конкретних справ я не пам'ятаю», - каже Павлов. 

«Проблема полягає в тому, що Україна досі не ратифікувала Гаазьку конвенцію - єдиний міжнародний механізм, який би дозволив з країнами, звідки приїжджають іноземці, які всиновлюють наших дітей, співпрацювати на рівні державних органів», - каже Аксана Філіпішина. 

За її словами, навіть якщо наші діти, усиновлені за кордон, потрапляють в неприємні ситуації, Україна на державному рівні нічого зробити не може. Дав суд дозвіл на усиновлення іноземцями та - все, далі Україна вже втрачає контроль над долею цієї дитини. 

Філіпішина розповідає, що були випадки, коли суд іншої країни передавав усиновлену в Україні дитину в іншу сім'ю. 

«Кілька разів піднімалося питання про заборону усиновлення українських дітей іноземцями, проте, Верховна Рада жодного разу не підтримала такий законопроект. Жодної кримінальної справи на цю тему не було. Так, я чула, що іноземців можуть знайомити з дитиною раніше, ніж вони подадуть документи на усиновлення в Мінсоцполітики. Але хто стоїть за цими схемами - заклад, де утримуються діти, або чиновники на місцях? Ми постійно говоримо про кримінальну складову в цій сфері, проте до відповідальності ніхто ніколи не притягувався», - говорить вона. 

Словом, проблем в цій дуже важливій сфері чимало. Поки перемогти сирітство в Україні не на папері, а по факту не виходить. Причина, на наш погляд, в недостатньо серйозному підході влади до вирішення цієї вельми непростої проблеми - чи то руки не доходять, чи то в системі пріоритетів ця проблема займає не найактуальнішу позицію. Та й політики часто згадують про сиріт лише тоді, коли потрібно попіаритися і в супроводі телеоператора з цією метою приїхати з подарунками в дитбудинок. І то правда, до кого вони будуть їздити, якщо всі діти будуть жити в сім'ях?

Яна Осадча, спеціально для Lenta.UA

Фото: Луганск1-ИНФО