У прокат повторно вийшли два шедеври українського поетичного кіно - "Тіні забутих предків" та "Вавилон ХХ"

"Тіні забутих предків" та "Вавилон ХХ" - приклад того, як не варто судити про фільми за кількістю отриманих ними міжнародних кінонагород. Адже всілякі "Оскари", BAFTA та ін. - це насамперед результат маркетингових зусиль щодо просування фільму, а ніяк не визнання його художніх переваг. А хто став би в тодішньому СРСР у 1965-му ("Тіні") та 1979-му роках ("Вавилон") "просувати" за кордоном фільми, які явно говорили про своєрідність та перевагу українського поетичного кіно на тлі загальносоюзної "кіносірості"? Та якби хтось і захотів, йому просто не дозволили б.

Тим часом, "Тіні забутих предків", екранізація на київській кіностудії імені Довженка вірменином Сергієм Параджановим повісті українського класика Михайла Коцюбинського – абсолютний шедевр світового кіно. Буває в історії кіно таке, що раптом несподівано зійшлися зірки (зараз це називається модним словом "синергія") – у цьому випадку режисер Сергій Параджанов, оператор Юрій Іллєнко, художник Георгій Якутович, композитор Мирослав Скорик, виконавець головної ролі Іван Миколайчук – і створили щось таке за рівнем, чого ніхто від них не очікував. Адже навіть у геніального Параджанова його наступний шедевр "Саят-Нова" ("Колір граната") - це вже елітне кіно, зрозуміле лише небагатьом, тоді як "Тіні забутих предків" - історія, яка бере за душу кожного. Недарма і знімали її там, де відбувається дія, на Гуцульщині, у селі Криворівні Верховинського району Івано-Франківської області.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Невипадково, що і "Вавилон ХХ" теж знімали не в місті, на студії, а в селі - цього разу у селі Витачів Обухівського району Київської області. І знімав його, вже як режисер, той самий Іван Миколайчук з "Тіней". Ні за розказаною історією, ні за жанром, ні за часом і місцем дії порівняти цей фільм із параджанівським шедевром не можна (та й часи були інші, ніхто б нічого подібного зняти вже не дозволив) - але це все одно було те саме українське поетичне кіно, термін на той час майже дисидентський. Тому що ні народний дух, ні талант народу замурувати неможливо – все одно прорветься.

Ну і, нарешті, про те, чому обов'язково треба скористатися нагодою і йти до кінотеатру, хоча ці фільми доступні сьогодні на сучасних носіях. Відповідь проста - тому що вони знімалися тоді саме для показу в кіно, а не екрані ноутбука, і не для перегляду поодинці, а для тієї самої синергії з іншими глядачами в залі.

Так що вдалого походу та перегляду.

Фото: кадр з фильму "Тіні забутих предків" Pinterest