ООН реагує не на держави, а на системний громадський тиск

«ООН нічого не робить». 
«ООН марна». 
«ООН нас зрадила». 

Але правда складніша й неприємніша. 
Проблема не лише в ООН. 
Проблема в тому, як Україна з ООН працює. 

У чому реальна проблема 

ООН — це не «світовий уряд». 
Це величезна, повільна, бюрократична система, 
яка реагує не на біль, 
а на процедури, документи й постійний тиск. 

А Україна в ООН сьогодні виглядає так: 

виступили 

ухвалили резолюцію 

роз’їхалися 

зникли на місяці 

І в цей час система живе далі. 

Чому ООН «не чує» Україну 

Не тому, що їм байдуже. 
А тому, що ми не створюємо постійної присутності й постійної проблеми. 

Для ООН: 

Україна — це тема сесій 

Росія — це постійний гравець усередині системи 

Ми приходимо хвилями. 
Росія сидить там роками. 

Головна помилка України 

Ми говоримо з ООН мовою гуманітарки: 

допоможіть біженцям 

допоможіть дітям 

допоможіть жертвам війни 

Це викликає співчуття. 
Але співчуття не приводить до рішень. 

ООН починає рухатися лише тоді, 
коли йдеться про: 

порушення власних конвенцій 

юридичну відповідальність 

підрив легітимності самої ООН 

Чого ООН реально боїться 

ООН боїться не гучних промов. 
ООН боїться двох речей: 

Процедурного колапсу 
Коли її завалюють кейсами, скаргами, доповідями, запитами. 

Втрати легітимності 
Коли починають лунати питання: 
«Навіщо взагалі потрібна ООН, якщо вона не може захистити власні принципи?» 

Чого в України зараз немає 

В України немає: 

постійної незалежної платформи в Нью-Йорку 

команди, яка щодня ходить в ООН 

системи подачі десятків і сотень кейсів 

тиску через спецдоповідачів і робочі групи 

регулярних side-events і закритих брифінгів 

Є делегації. 
Немає інституційної присутності. 

Чому це не може робити лише держава 

Держава в ООН: 

пов’язана протоколом 

пов’язана дипломатією 

не може тиснути жорстко 

не може публічно «соромити» ООН 

І це нормально. 

Саме тому в усіх успішних кейсах 
ключову роботу робили не держави, 
а НГО та громадські коаліції. 

Так працювали: 

балканські організації 

вірменські структури 

палестинські мережі 

правозахисні рухи по всьому світу 

Що реально потрібно Україні в ООН 

Потрібен постійний громадський механізм, який: 

щодня фіксує воєнні злочини 

переводить трагедії в юридичні кейси 

завалює систему формальними зверненнями 

працює зі спецдоповідачами 

створює репутаційний тиск на ООН 

не дає Україні зникнути з порядку денного 

Не раз на рік. 
Не до великих дат. 
А постійно. 

Найважливіше 

ООН не працює швидко. 
ООН не працює красиво. 
ООН працює під тиском. 

Якщо Україна не стане для ООН 
постійною, незручною, документованою проблемою — 
ООН буде співчувати 
і нічого не змінювати. 

Висновок 

Проблема не в тому, що ООН «погана». 
Проблема в тому, що Україна не вибудувала системну роботу з ООН. 

Без постійного тиску: 

резолюції залишаються папером 

заяви забуваються 

злочини не накопичуються в відповідальність 

Якщо ми хочемо результату, 
Україна має перестати приїжджати в ООН 
і почати в ній жити. 

Інакше ООН житиме без нас. 

хочу такой  заголовок ; Саме тому в усіх успішних кейсах 
ключову роботу робили не держави, 
а НГО та громадські коаліції. 

Ось як це можна оформити як сильний заголовок — рівно в тому ж стилі, без пафосу: 

Саме тому в усіх успішних кейсах ключову роботу робили не держави, а НГО та громадські коаліції 

Якщо хочеш варіанти трохи різні за тоном — ось ще кілька, на вибір: 

У всіх успішних кейсах вирішальну роботу робили не держави, а НГО та громадські коаліції 

Історія показує: реальний тиск створюють не держави, а громадські коаліції 

Держави домовляються. НГО змінюють систему 

ООН реагує не на держави, а на системний громадський тиск 

Не міністерства змінюють ООН - це роблять громадські коаліції 

Балканський прецедент: як НГО «дотиснули» систему 
Коли ми говоримо про успіх міжнародного правосуддя щодо Балкан, ми згадуємо Гаазький трибунал. Але трибунал не з’явився сам по собі через добру волю держав. Його «вигризли» громадські організації.

Поки офіційні дипломати шукали компроміси, щоб зупинити бої, балканські НГО (такі як Human Rights Watch та локальні коаліції на кшталт Documenta) зробили те, що держава зробити не могла: 

Документування «в полі» для спецдоповідачів: Вони не чекали на офіційні місії ООН. Вони збирали свідчення за стандартами, які ООН була зобов'язана прийняти як докази. Вони завалили офіс Спеціального доповідача ООН з прав людини таким масивом даних, що ігнорувати їх означало б для чиновника професійне самогубство. 

Створення «репутаційного пекла»: Громадські мережі Боснії та Хорватії напряму працювали з топовими світовими медіа, синхронізуючи звіти НГО з першими шпальтами The New York Times. Вони створили ситуацію, де керівництво ООН щоранку починало день із публічного сорому за свою бездіяльність. 

Юридичний лобізм: Саме громадські активісти, а не лише державні юристи, наполягали на кваліфікації подій у Сребрениці як геноциду. Вони готували підґрунтя для того, щоб міжнародні суди не мали іншого виходу, окрім як слідувати за зібраними фактами. 

Чому це важливо для України? 
Балканські організації зрозуміли головне: ООН — це машина, яка працює на «паливі» з документів. Немає звіту — немає проблеми. Немає системного тиску на спецдоповідачів — немає резонансу. 

В Україні зараз катастрофічний розрив між тим, що знає наша розвідка чи прокуратура, і тим, що лежить на столах чиновників у Нью-Йорку в форматі офіційних процедурних скарг. 

Якщо балканські мережі змогли змусити ООН створити трибунал у часи, коли ще не було миттєвого передавання даних, то наша неспроможність створити такий тиск сьогодні — це виключно питання нашої внутрішньої організації.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Читайте також: Це не критика влади, а сухий аналітичний звіт

Читайте також: Турбота не скасовується на нульовій