Згадуємо концерт Пола Маккартні на київському Майдані Незалежності

У першій десятці найавторитетнішого списку ввидатних рок-музикантів, яку склав журнал Rolling Stone, Пол Маккартні, якому сьогодні виповнилося 82 роки, з тих, що нині живуть, - не самий "віковий". Боб Ділан старший за нього на рік, та й серед "бітлів" головний ветеран за віком - Рінго Старр, якому 7-го липня має виповнитись 84. І все-таки сер Пол (якщо бути точним - вони з Рінго - лицарі-бакалаври, в на відміну від Ендрю Ллойд Веббера, який вже барон), напевно, "найвловніший" з них у плані стандартного питання: "Хто ви, містере Маккартні?" Наприклад, для когось він - людина, яка розвалила The Beatles (він справді першим із "бітлів" заявив про те, що починає сольну кар'єру), а для когось, навпаки, той, хто, всупереч Джону Леннону, намагався їх зберегти. І т.д. і т.п.

Загалом, Маккартні у кожного свій. У тому числі - і у тих, хто побував на його концерті на Майдані Незалежності 14 червня 2008 року, Той день був схожий на сон. У тому сенсі, що уві сні з правильною драматургією коли здається, що ти ось-ось отримаєш те, що раніше здавалося недосяжним, починають снитися якісь перешкоди – і ти прокидаєшся, так і не отримавши обіцяне.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Справа в тому, що такої сили дощу, яким свинцево-чорним небо почало поливати місто за кілька годин до концерту, у Києві, здається, ніколи не було. Автобуси потопали на бруківці на три чверті коліс, а легковики просто встали. Здавалося, що концерт за такої погоди просто не відбудеться.

На виході зі станції метро Хрещатик дощу вже майже не було. Але майже відразу злива знову ринула, барабанячи по розкритих парасольках і заливаючи кишені та сумки, звідки щасливчики діставали запрошення до фан-зон. Втім, до фан-зон треба було ще дійти через щільну заслінку тих, кому запрошень не дісталося. Прохід через вузький зазор між загородженнями, перевірка сумок — і ось фан-зона, прийшовши до якої за півтори години до початку концерту, автор цих рядків виявився чи не останнім. І стало зрозумілим – концерт відбудеться.

Картина була фантастичною — до самої сцени коливалося суцільне море із тисяч різнокольорових парасольок. Злива стала ще сильнішою, але це вже нікого не хвилювало – люди не зводили очей від сцени. Коли зворотний відлік часу на величезних екранах по обидва боки сцени закінчився і Маккартні, вийшовши на сцену разом зі своїми музикантами, заспівав Drive My Car, приспівши And maybe I love you підхопили десятки тисяч голосів. А коли після цього Пол заспівав Jet і зелені лазерні промені, що бризнули зі сцени, пробили потоки дощу над Майданом, голосно вигукнули це коротке звучне слово вже сотні тисяч слухачів.

Оцінивши колективний подвиг, природа нарешті зглянулася, і дощ поступово припинився. Парасолі склали, і сцена стала помітна як на долоні. Невисокий чоловік похилого віку, що стояв переді мною, обернувшись, прокричав у простір: «Я чекав цього дня сорок років!» Товстий і лисий, що загорнув у дешевий поліетиленовий дощовик, він не був схожий на людину, яка сорок років тому могла дозволити собі купити на руках той же Abbey Road, вартість диска якого в момент появи в Києві дорівнювала місячному заробітку інженера. Швидше за все, він, як і я тоді, слухав записи The Beatles з магнітофонної бобіни, причому у кращому випадку записаної з диска, а в звичайному – з іншої бобіни.

І тут літня жінка в такому ж поліетиленовому дощовику поклала цьому лисому чоловікові голову на плече. У будь-якій іншій ситуації це німе, котре запізнилося років на сорок, освідчення в коханні, викликало б у підлітків, що стояли поруч, як мінімум поблажливу посмішку, — але не тут. Наступного дня в інтернетівських коментарях до концерту можна було знайти дивовижне для «покоління пепсі-коли» спостереження: «Коли мої батьки похилого віку дивилися концерт Маккартні по телевізору, вони ніби стали на покоління молодшими».

Так, це було щастя, тим паче сильне, що майже нереальне. Чоловік у дощовику покривив душею – він не міг чекати на концерт сера Пола у Києві сорок років, бо майже всі ці сорок років це здавалося неможливим. Але іноді неможливе таки трапляється.

Заставне фото: Pinterest