У Нью-Йорку тихо помер пострадянський культурний феномен

Банкрутство одного нью-йоркського ресторану не було б вартим уваги (у «Великому яблуці» щорічно закриваються й відкриваються сотні закладів), якби в ньому не відбивалися, як море в краплі солоної води, нові тренди. Причому тренди не стільки рестораторскі, скільки смислові. Адже «Самовар» був, по суті, не стільки рестораном, скільки своєрідним клубом, piano bar & restaurant, як він до сих пір називається, де в 90-і роки, наприклад, виступав Булат Окуджава, що приїжджав у США на гастролі. Основну аудиторію становили емігранти, туристи з колишнього Союзу і просто допитливі жителі Нью-Йорка. Але сьогодні пострадянська культура як феномен перестала бути цікавою як дітям емігрантів, що народилися вже в США, так і туристам і самим ньюйорківцям. 

Прийнято вважати, що «Російський самовар» створили два емігранти – відомий артист балету Михайло Баришніков та лауреат Нобелівської премії з літератури Йосип Бродський. Насправді, як розповідає BBC, це не так. Ресторан заснували в 1986-му році вісім радянських емігрантів, орендувавши приміщення в старому чотириповерховому будинку в театральному серці Манхеттену. Раніше тут містився ресторан «Джилліс», названий так на честь його власника Джиллі Ризо, який ще в школі товаришував із Френком Сінатрою та захищав того, маленького й худого, від однокласників. Коли ресторан запрацював, Сінатра жив тут у квартирі на другому поверсі. 

Але ресторани, тим більше в такому динамічному місті, як Нью-Йорк, не є вічними, і приміщення, як уже було сказано, викупили вісім емігрантів, які очікували, що в такому крутому місці їхній «Російський самовар» негайно почне процвітати. Однак цього не сталося, засновники розсварилися, Але в 1988-му році надійшов порятунок в особі Бродського і Баришнікова, які відвідали ресторан і придбали за $ 1,2 млн будинок, викупили частини в бізнесі, що належали засновникам. 

Навряд чи артист і поет зацікавилися ремеслом ресторатора. Швидше за все, вони шукали, куди вкласти свої доходи і, як більшість людей зі світу мистецтва, насамперед подумали про ресторан, не розуміючи, що цей бізнес аж ніяк не простіший за інший. Але спочатку їм пощастило: у кінці 80-х років у Нью-Йорк хлинув потік емігрантів з колишнього СРСР, до того ж, в американської творчої інтелігенції тоді, на хвилі perestroika & glasnost, на якийсь час прокинувся інтерес до цієї незрозумілої країни. 

Емігрантських кадрів не бракувало. Наприклад, тапером за роялем у "Самоварі" кілька років трудився творець естрадних хітів, композитор Олександр Журбін. Актриса Олена Коренєва, секс-символ радянського кіно 70-х років, працювала там офіціанткою. Хітом напоїв була не горілка, а зроблені на її основі настоянки (flavored vodkas), рецепти яких власникам приніс емігрант-букініст.

У Нью-Йорку, де працюють тисячі ресторанів з десятками різних національних кухонь, такий заклад міг протриматися тільки за рахунок емігрантів у віці й моди. Але емігранти 80-х йдуть з життя, їхні діти вважають себе американцями, а мода на perestroika & glasnost давно минула. Професіонал у ресторанній справі сказав би, що за таких обставин у подібних закладів немає шансів. І дійсно, ресторан «Дядя Ваня» в двох кварталах від «Самовара» вже закрився. «Самовар» же, тимчасово прикрившися, законом про банкрутство, намагається віднайти нові шляхи розвитку бізнесу. Як пострадянське культурне явище він Нью-Йорку вже не цікавий.