У Києві відкрилася виставка всесвітньо відомого українського фотографа

Як раніше вже згадувала Lenta.UA , так звана Харківська школа фотографії - це ще один прояв того частого явища, коли українські художники, письменники, музиканти і т.д. (в даному випадку - фотографи, хоча точніше сказати «фотохудожники») відомі за кордоном більше, чим у себе вдома. Назва це загальноприйнята і давно стала (знову ж таки, більше за кордоном) брендом.

Найзнаменитіший представник цієї школи - звичайно ж, Борис Михайлов, який давно вже визнаний класиком світового рівня. На виставці «Заборонене зображення» в PinchukArtCentre його роботи різних років виділені в окрему, першу, частину. У другій частині виставки, яка названа «Перетинаючи кордон», експонуються фотографії інших учасників Харківської школи, а також їх послідовників.

Якщо почати перераховувати міжнародні нагороди, премії та інші знаки світового визнання, то Борис Михайлов, швидше за все, виявиться першим не тільки серед вітчизняних фотографів, але й інших українських майстрів у всіх жанрах образотворчого мистецтва. Він не тільки володар премії Хассельблада (аналог в фотомистецтві по авторитетності Нобелівської нагороди), Goslarer Kaiserring та інших престижних міжнародних премій. Провідні західні видавництва з мистецтва випускають книги - збірки його фотографій, чим можуть похвалитися небагато колег Михайлова вже не тільки в Україні, а й в усьому світі.

Починав він так само, як і вся «харківська школа» ще в 70-і роки - з фотографій в стилі, який можна було б назвати «критичним реалізмом» (який, правда, чим далі, тим більше включав деякі елементи своєрідного сюрреалізму). На виставці роботи Михайлова і його колег цього періоду представлені у великій кількості фотографій, і тут для молодого покоління відвідувачів треба зробити один відступ.

Велика кількість оголеної натури на цих фотографіях, причому далеко не завжди зовні привабливої, пояснюється не якоюсь «зацикленістю» учасників Харківської школи на цій темі. Просто тоді вона була в мистецтві (підкреслюю - в мистецтві, а не в житті, де в нонконформістському середовищі сексу було більше, ніж сьогодні) настільки ж забороненою, як, наприклад, критичне висвітлення існуючих на той час офіційних політичних і громадських гасел.

Так що політичним і художнім протестом для того часу було не тільки змонтоване фотозображення хмарочоса епохи соціалізму, який розвалюэться (на виставці є така робота), а й оголене тіло. Тим більше, якщо воно було непривабливим - на відміну від небагатьох дозволених тоді художникам, скульпторам і фотографам (фотографам - менше всіх інших) «ню», метою яких було показати з незграбною пропагандистською метою, що, мовляв, «в Радянському Союзі прекрасно все».

Потім настали 90-ті роки, коли можна було робити все - і Михайлов прославився (знову ж таки, перш за все на заході) серією своїх фотографій бомжів, яких знімав у звичній для них обстановці. Як він розповідав автору цих рядків кілька років тому, заняття це було не з приємних - бомжі хоч і позували, але нерідко і невмотивовано ставали агресивними. Однак нелегка праця була оцінена гідно - за словами куратора відділу сучасного мистецтва в паризькому Луврі Мартіна Кіфера, у якого взяла інтерв'ю Lenta.UA (воно буде опубліковано пізніше), Михайлова знають на Заході в першу чергу завдяки серії цих його фоторобіт. Але цінують його не тільки за них, але і за те, що він намагається розсунути традиційні рамки фотографії не тільки в сюжетах, а й в її образотворчих засобах, як, наприклад, на цій фотографії.

Крім того, Михайлова останніх десятиліть можна по праву назвати майстром філософської фотографії, яка демонструє глядачеві через якісь візуальні символи світогляд немолодого вже чоловіка (він народився в 1938-му році). Він включає в свої експозиції щоденникові записи та інші артефакти, Втім, як він сказав на відкритті цієї виставки кореспонденту Lentа.UA, деякі її зали (особливо ті, де маленькі фото розташовані в ряд трохи нижче рівня людських очей) теж можна розглядати як його щоденникові записи тих років. 

Ну а друга частина виставки, там, де представлені інші фотографи Харківської школи, заслуговує окремої розмови, до якої ми ще повернемося. Тим більше, що виставка триватиме довго - майже до кінця року.

Аліса Куницина, Lenta.UA

Фото: автор