Сьогоднішні касові показники українських фільмів - одні з кращих в Європі

За підсумками вітчизняного бокс-офісу передостаннього в цьому році уїк-енду два українські фільми знаходяться в першій десятці. Романтична комедія «Секс і нічого особистого» - на четвертому місці, різдвяна комедія «Пригоди S Миколая» - на шостому. Для порівняння: в Італії, країні колись найсильнішого в світі артхаусного кіно, де, проте, традиції масового національного кінематографа (згадаємо італійські кінокомедії) ніколи не згасали, показники в цей уїк-енд такі ж - два фільми італійського виробництва в першій десятці. 

По суті, для України це вже перемога. Адже всі закордонні кінорежисери і продюсери, з якими автор цих рядків багато років спілкувався, говорили одне й те саме - досягти абсолютної перемоги над Голлівудом нереально, так як він сьогодні є такою собі машиною глобальних масштабів. У тому числі - в сфері кінодистрибуції.

І це відноситься не тільки до репертуару кінотеатрів. Наприклад, останні два тижні всі європейські інтернет-ресурси, від найсолідніших до наймасовіших, обговорюють голлівудських «Аквамена» і «Мері Поппінс повертається». Причому обговорюють за всіма законами реклами - за першою хвилею публікацій, яка зацікавлює потенційного глядача, потім йде друга хвиля, яка підтримує розбуджений інтерес, для чого знаходяться якісь нові теми, що стосуються цих таки фільмів. 

Щоб розшукати в такому валі публікацій європейської преси що-небудь про новинки національного кінематографа цих країн, треба попітніти. Швидше за все, це будуть статті або інтерв'ю про творчу сторону вітчизняних фільмів. При цьому високочолі кінокритики європейських видань можуть навіть іронізувати над голлівудським кіно, яке зараз дійсно знизило планку до рівня підліткових фільмів з безкінченними сіквелами і пріквелами. Але масовий глядач таких статей або не читає, або не сприймає як інструкцію під час вибору фільмів. Батогом, нехай навіть це найвитонченіший і ексклюзивний батіг, обуха не переб'єш. Це добре б пам'ятати і частині української преси, коли вона пише про національний кінематограф. Рецензії на фільми за принципом «так ... але», можуть говорити про ерудицію автора, але масового глядача в кінотеатри не приваблюють. 

Зате українські кінорежисери і продюсери секрети кінобізнесу вже освоїли - для виконання головних ролей в своїх фільмах вони запрошують в першу чергу акторів, які вже завоювали масовий інтерес глядачів на телебаченні і естраді з розрахунку, що глядач піде «на них» і в кінотеатри. І це правильно, оскільки «систему зірок» ще ніхто не відміняв. 

Один успішний американський продюсер здивував мене, розпочавши наше з ним інтерв'ю про Голлівуд фразою, що справжніх кінозірок там трохи, на всі фільми їх не вистачає, і тому творці інших кінострічок змушені шукати інші шляхи, щоб залучити глядача. Інакше кажучи, «зірки» - в першу чергу, а все інше - в другу. Для незвичного вуха звучить дико, але такі закони кінобізнесу, які Голлівуд встановив для себе і продиктував всьому світу.

З іншого боку, треба пам'ятати, що масове кіно і так званий артхаус - це дві сполучені посудини. В ідеальному варіанті розвитку подій масовий кінематограф приносить кіностудіям доходи, які дають їм можливість знімати навіть без допомоги держави артхаусне кіно, а зняті на ці гроші артхаусні фільми, успішно беручи участь в міжнародних кінофестивалях, працюють на престиж кіностудій. Це схоже на ситуацію з голлівудськими зірками, які, звикли до гонорарів в десятки мільйонів доларів, відтак знімаються за невеликі гроші в артхаусних фільмах, якщо ті дають шанс отримати акторський «Оскар». 

І тут теж можна констатувати в українському кіно позитивний тренд. «Дике поле», зняте молодим режисером Ярославом Лодигіним за мотивами роману українського прозаїка Сергія Жадана «Ворошиловград», показало, що молоді українські режисери (а це дебют Лодигіна) вже вміють знімати справжнє професійне кіно, яке можна оцінювати без знижок. Міцний сценарій, відмінна гра акторів, впевнена режисура, ніяких спроб переспівати «старі пісні про головне» у вигляді українського поетичного кіно 60-х років, якими грішать до цих пір багато, а в результаті вийшов відмінний фільм. Причому - чисто український фільм, в якому червона нитка духу українського вільного козацтва протягнута в наші роки.

Можливо, що саме ця особливість фільму - дуже вже тонка матерія для міжнародного визнання. До того ж «Дике поле» - фільм оптимістичний (хоча, здавалося б, у героїв ніяких причин для оптимізму немає), а на Заході зазвичай сприймають кіно колишніх соціалістичних країн як постачальника «чорнухи». За рахунок цього, наприклад, розкручувався в «нульові» роки знаменитий зараз сучасний румунський кінематограф. Сьогоднішня ситуація, однак, така, що за цим параметром смаки західних і українських кіноглядачів розходяться кардинально. 

На закінчення - про те, чи потрібна державна підтримка українського кіно. Поки - потрібна. Всі три названих вище фільми, до яких можна додати ще й «Божевільне весілля», знімалися за підтримки Держкіно. Хтось його окупив, як «Божевільне весілля», яке при бюджеті 10,8 млн гривень зібрало вже 54,9 млн, хтось - ні. 

Але, по-перше, навіть в Голлівуді щороку знімають масу фільмів, які приносять збитки, причому в десятки мільйонів доларів. По-друге, без цього не обійтися по причині, добре відомій в багатьох європейських країнах - приватні інвестори зазвичай дають там гроші на фільм тоді, коли знають, що йому буде надана державна фінансова підтримка. Для них тут немає «нічого особистого» - просто мінімізація ризиків, гарантія того, що фільм буде знятий і вийде на екрани. 

Підсумовуючи все вищесказане, можна констатувати, що 2018 рік став найкращим в історії незалежної України роком для вітчизняного кіно.

Сергій Семенов, Lenta.UA