Інтерв'ю Розвідка

Шокуючі деталі кремлівського плану по захопленню Криму і Донбасу

15:12 16 тра.  170 Читайте на: УКР РУС

Ексклюзивне інтерв'ю з екс-шефом української розвідки.

На запитання Yenicag.Ru - Нова Епоха президент Незалежної аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» (Київ, Україна), генерал-лейтенант запасу, керівник військової розвідки України в 2008-2010 рр. і зовнішньої розвідки України в 2014-2016 рр., доктор військових наук Віктор Гвоздь.
- Після першого Майдану, коли демократичні сили на чолі з Ющенком прийшли до влади, Росія на це не відреагувала так болісно, ​​як на останній Майдан. По-вашому, в контексті відносин з Росією, чим відрізнялася політика Ющенко від політики Порошенко? 
- Якщо порівнювати два доленосні події в новітній історії України - Помаранчевої Революції в Україні восени 2004 року і Революції Переваги восени 2013 - навесні 2014 років, - то їх підсумки, незважаючи на схожість цілей, серйозно відрізняються. Мета і першої, і другої революції - зміщення керівництва держави. Тобто, заміна проросійських сил на національно-демократичні. При цьому, як в першому, так і в другому випадку, головним завданням політики нового керівництва України була реалізація європейського та євроатлантичного курсу країни. Разом з тим умови, як і форми революцій в Україні були різні. Саме цим, а не подальшими політиками В. Ющенко або П. Порошенко, визначалася реакція Росії щодо України.

Віктор Гвоздь

Приводом для Помаранчевої Революції в Україні стала фальсифікація керівництвом країни на чолі з Л. Кучмою підсумків президентських виборів восени 2004 року на користь ставленика Росії - В. Януковича. Виходячи з цього, лідери тодішньої опозиції виступали не за повалення влади в країні, а за проведення повторних, чесних виборів на відкритій і демократичній основі. Ці вимоги обґрунтовувалися перевагами європейського вибору України, а також необхідністю очистити владу від корупції. Під тиском акцій протесту керівництво України погодилося з вимогами опозиції, які фактично підтримували США та ЄС. Повторні вибори в Україні відбулися 26 грудня 2004 року, переміг В. Ющенко - лідер національно-демократичних сил України. 
На той час російське втручання в політичні події в Україні було досить обмеженим. Зокрема, Москва надавала моральну і інформаційну підтримку Л. Кучми і В. Януковичу, намагалася дискредитувати ідеї Помаранчевої Революції і лідерів опозиції (в т. Ч. Особисто В. Ющенко). Уже під час цієї революції Росією запускалися процеси розколу українського суспільства, стимулювання сепаратизму в південно-східних регіонах України. У той же час Росія утримувалася від прямих, а тим більше, - силових дій проти України. Чому? Відповідаю. 
По-перше, фактично не було приводу для російського втручання у внутрішні справи України. Цілі революції були досягнуті щодо мирним шляхом, без застосування сили. Повторні вибори пройшли за рішенням Верховного суду України, легітимно і під наглядом міжнародних організацій. При цьому ніяких видимих ​​загроз російськомовному населенню України, а також російським громадянам, які перебувають на українській території, не виникало. 
По-друге, у Росії було чимало своїх, внутрішніх невирішених проблем, які перешкоджали в справі реалізації зовнішньої політики. Зокрема, труднощі з відновленням російської економіки після кризи 1990-х років; наявні вогнища напруженості на Північному Кавказі; несприйняття політики В. Путіна опозицією, все ще не втратила деякої сили. Крім того, в цілому російське суспільство не встигли підготувати до прямої агресії Росії проти України; 
По-третє, Москві були вигідні конструктивні відносини з Заходом, як з джерелом кредитів, інвестицій і сучасних технологій. Тоді це було життєво важливо для Росії з точки зору створення сприятливих умов для розвитку російської економіки і зміцнення держави. Виходячи з цього, замість відкритого втручання у внутрішні справи України, в тому числі із застосуванням військової сили, РФ розгорнула масштабні дії по відновленню свого контролю над Україною методами «гібридних» воєн в різних сферах. Форми таких дій Росії широко відомі: підрив позицій нового керівництва України шляхом його всебічної дискредитації; підтримка проросійських сил в Україні; поглиблення розколу в українському суспільстві; провокування сепаратизму в регіонах нашої країни; нанесення усілякого шкоди українській економіці. Для досягнення бажаного Москва вдалася до широкомасштабної інформаційної кампанії, по суті розпочала інформаційну війну. Крім того, застосувала ще таке «зброю», як «газові» війни проти України і Європейського союзу.

Також Росія вимагала, щоб Захід не сприяв європейської та євроатлантичної інтеграції України. А її можливий вступ до НАТО Москва назвала «червоною лінією», яку вона не дозволить переступити, в тому числі і за допомогою військової сили. Тоді ж РФ вперше заявила, що анексує Крим, якщо Україна спробує вступити в НАТО. І практично почала до цього готуватися. Таким чином, Росія намагалася, як мінімум, реставрувати в Україні проросійську владу, блокувати можливість її вступу в НАТО і ЄС. Як максимум - створити умови для її дезінтеграції. 
Досягти бажаного Росії, на жаль, в значній мірі вдалося. Так, США і ЄС, по суті, відмовилися форсувати процеси європейської та євроатлантичної інтеграції України. А в 2010 році президентом України став В. Янукович, який переорієнтував курс нашої країни з Заходу на Росію і своїми діями розколов українське суспільство на прихильників західного і російського вибору. 
Однак Росія зі своїми ставлениками в українській владі не змогла придушити процеси національно-демократичного відродження України. Наслідком цього стала Революція Переваги в Україні в кінці 2013 - початку 2014 років. Приводом послужила відмова В. Януковича від підписання Угоди про асоціацію України з ЄС. Замість угоди з'явилося рішення про розвиток торгово-економічних відносин з Митним союзом, очолюваним Росією. Проте причини революції мали глибший характер і пояснювалися тим, що більшість населення України не сприймало корумпований режим В. Януковича, який, піклуючись про власне благополуччя, здав українські інтереси на догоду Росії. При цьому Революція Переваги абсолютно відрізнялася від Революції Помаранчевої. Так, вона була більш жорсткою, конфліктної, протестуючі були готові йти до кінця, розуміючи, що чинний президент фактично здав інтереси нашої країни Росії, внаслідок чого Україна на довгі роки може потрапити в залежність від чекістсько-олігархічного режиму Путіна, повернутися в «євразійську сім'ю », коли будуть згортатися демократичні свободи і фактично ставиться хрест на реінтеграції країни в Європу. Причому з обох сторін в тій чи іншій мірі застосовувалася сила. Наслідком цього став фактичний розвал системи державної влади в Україні, що змусило В. Януковича покинути країну. 
У свою чергу, такий розвиток подій в Україні дало можливість Росії підносити їх як «насильницький державний переворот», а також «загрозу російськомовному населенню на українській території». Саме цим Росія і виправдовувала своє вторгнення в Україну. Як я вже згадував, частина українського суспільства, внаслідок інформаційної обробки, підтримала дії Росії. Крім того, виходячи з досвіду нападу на Грузію восени 2008 року Москва вважала, що Захід утримається від рішучої і принципової реакції на її дії проти України.

- Зовсім недавно після президентських виборів в Україні в пресу просочилася інформація про те, що військові ЗСУ в Криму були готові дати відсіч російській агресії, але не дочекалися команди з Києва. На адресу Порошенко посипалися звинувачення в тому, що він здав республіку. А, по-вашому, це що означає - зрада, повна відсутність політичної волі тодішньої влади або щось інше ... оскільки півострів окупували сили РФ практично без єдиного пострілу?
- Тут, швидше за все, питання до О. Турчинову, який виконував тоді обов'язки спікера Верховної Ради, а потім - президента України. Тому пропоную обмежитися загальними причинами того, чому ВСУ не дали відсіч Росії в Криму. Питання про те, змогли б Збройні Сили України в Криму дати відсіч агресору вкрай неоднозначний. Через низку об'єктивних і суб'єктивних факторів військового, політичного і морального характеру.
Так, на момент вторгнення Росії до Криму на території півострова розміщувалася угруповання Збройних Сил України у складі Військово-морських сил, а також ряду підрозділів, частин і з'єднань Сухопутних військ і Повітряних сил. З них російської агресії в Криму реально могли протистояти тільки 36-я окрема механізована бригада берегової оборони ЗС України та 1-й батальйон морської піхоти загальною чисельністю близько 1,5 тис. Чоловік. Крім того, на навчаннях в Криму перебувала розвідувальна рота однією з механізованих бригад ЗС України. При цьому кримська угруповання українських військ практично не могла бути посилена через блокування російськими військами і загонами найманців Кримського півострова, захоплення всіх аеродромів, а також встановлення контролю росіян над повітряним простором півострова і прилеглої до нього морською акваторією. Крім цього, силами російського спецназу були захоплені позиції підрозділів ППО ЗС України, що виключило можливість їх бойового застосування.
У свою чергу, сили російських військ, які безпосередньо брали участь в захопленні Криму, включали 810-ту окрему бригаду Чорноморського флоту Росії, батальйонні тактичні групи зі складу 7-ї і 76-ї десантно-штурмових дивізій, 98-ї повітряно-десантної дивізії, 31-ї десантно-штурмової бригади, 45-го окремого полку спеціального призначення, 18-ї окремої мотострілкової бригади і 15-ї окремої ( «миротворчої») мотострілецької бригади збройних сил Росії.
В цілому, за мінімальними оцінками, дані сили налічували 6-7 тис. Військовослужбовців з озброєнням і бойовою технікою. Разом з ними в Криму діяли близько 4-5 тис. Найманців і бойовиків зі складу різного роду воєнізованих (в т. Ч. Козачих) формувань. Більшість з них були завчасно сформовані Росією на Кримському півострові під «дахом» Чорноморського флоту РФ або ж перекинуто туди з початком введення регулярних російських військ. Сили вторгнення до Криму підтримувала угруповання російських військ в західній частині Північного Кавказу РФ, завчасно розгорнута там під виглядом убезпечення Зимових Олімпійських ігор у Сочі. До складу цього угруповання входили частини і з'єднання 49-ї і 58-ї армії Південного військового округу ЗС Росії, 4-ї армії ВПС і ППО, а також Повітряно-десантних і інших військ (в т. Ч., Перекинутих на Північний Кавказ з інших регіонів країни). Всього до складу цього угруповання входило близько 50 тис. Військовослужбовців. Це і дозволило Росії досягти переважної переваги над Україною як з особового складу військ, так і за основними видами озброєнь, включаючи бронетанкову техніку, артилерійські системи, бойову авіацію і кораблі. В таких умовах перехід ЗС України до активних дій з відбиття російського вторгнення не мав би бажаних результатів. У кращому випадку, частини української армії змогли б створити окремі осередки опору, і протрималися б не більше кількох діб. Унаслідок як переважної переваги сил і засобів ЗС Росії, так і неможливості організації системи забезпечення українських військ (зокрема підвозу боєприпасів, продовольства та інших засобів; надання допомоги пораненим і їх евакуації; поповнення підрозділів особовим складом).
Нагадаю також, що більшість військовослужбовців Збройних сил та інших силових структур України в Криму були місцевими жителями або ж мали на півострові сім'ї і квартири. З початком російської окупації Криму їх близькі фактично стали заручниками. Це ще одна причина відмови частини українських військовослужбовців від опору агресору, а пізніше і їх переходу на бік Росії.

- А як щодо Донбасу? Українська розвідка мала інформацію про те, що там назріває сепаратизм і Росія озброює незаконні формування проти України? Адже, на відміну від Криму, на Донбасі не було російських військових баз і влади України змогли б взяти ситуацію під свій цілковитий контроль. Що на Донбасі завадило владі України швидко відреагувати на загрозу і запобігти зміцненню терористів в Луганську і Донецьку? 
- Військова розвідка України прогнозувала можливість організації Росією конфлікту на Донбасі ще в середині 1990-х років. Однак тоді подібні прогнози керівництво країни не сприймало. Після Помаранчевої Революції в Україні восени 2004 року Росія перейшла до практичних дій щодо провокування такого конфлікту, що також зазначалося військовою розвідкою та іншими українськими спецслужбами. Зокрема, за підтримки Росії, ще в період революційних подій в Україні, 26 листопада 2004 року сесія Луганської обласної ради прийняла рішення про створення Південно-Східної Української Автономної Республіки. Депутати закликали президента України Л. Кучму закрити зовнішні кордони і звернеться до президента Росії В. Путіна за допомогою, щоб протидіяти Помаранчевої Революції. У той же день одеські прихильники В. Януковича на чолі з мером міста Р. Боделаном прийняли резолюцію з вимогою визнати Одесу та Одеську область «самовизначається» територією «Новоросійський край». 
Тоді ж позачергова сесія Харківської обласної ради затвердила рішення про зосередження всієї влади в руках губернатора Є.Кушнарьова, а також створила виконавчі комітети обласної та районних рад з наданням їм повноважень «органів державної влади». Крім того, Е. Кушнарьову доручалося координувати дії по створенню Південно-Східної автономії з Верховною Радою Автономної Республіки Крим, а також порадами Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Одеської, Херсонської, Миколаївської областей та міськрадою Севастополя. 
28 листопада 2004 року в місті Сєвєродонецьк прихильники В. Януковича провели так званий «Всеукраїнський з'їзд народних депутатів і місцевих рад», в ході якого була визнана «легітимність» обрання В. Януковича на посаду президента України. У разі обрання на цю посаду В. Ющенко учасники «з'їзду» планували висунути вимоги про зміну адміністративно-територіального устрою України. При цьому ряд делегатів «з'їзду» закликали створити підрозділи самооборони і проголосити окрему державу зі столицею в Харкові ... 
Прямим підтвердженням причетності Росії до організації такого заходу стала участь в ньому тодішнього мера Москви Ю. Лужкова. Тоді керівництву України вдалося протверезити сепаратистів мирним шляхом, припиняючи їх дії адміністративними методами. З одного боку, цьому сприяло збереження працездатності державної системи влади в Україні, а з іншого - неготовність Росії до рішучих кроків на українському напрямку. Однак це не зупинило Москву, яка цілеспрямовано провокувала сепаратизм, а з ним - і конфлікти в східних і південних регіонах України, в тому числі і на Донбасі. Під час президентства В.Ющенка українське керівництво провело ряд заходів щодо посилення контролю над регіоном. Зокрема, нарощувалися зусилля спецслужб з протидії сепаратистам і припинення можливостей їх підтримки з боку Росії. Серед іншого для цього в регіоні було розгорнуто і додаткові сили розвідки. 
На жаль, такі заходи не дозволили досягти поставлених цілей. Більш того, такі заходи були фактично згорнуті після приходу до влади В. Януковича. А на дані розвідки про погрози з боку Росії, в тому числі щодо Донбасу, нове керівництво України закривало очі. Це ж стосувалося і інформації розвідки про підготовку Росією планів дестабілізації обстановки в південних і східних регіонах України в період Революції Переваги в Україні. Як виявилося пізніше, в їх підготовці та реалізації брали участь окремі представники українського керівництва (як в центрі, так і на місцях), а також ряд керівників і співробітників силових структур України в Донецьку і Луганську. Зокрема, під їх «дахом» в регіоні були створені альтернативні органи влади, організовані незаконні збройні формування, в т. ч. під виглядом різних охоронних структур та спортивних товариств, а також підготовлені бази для прийому груп російського спецназу і загонів найманців.

Слід також зазначити, що, як і в Криму, більшість співробітників силових структур України на Донбасі, в т.ч. міліції, СБУ, внутрішніх військ, були місцеві жителі, які мали там сім'ї, які опинилися під загрозою. Через це значна частина особового складу силових структур України в регіоні зайняла пасивну позицію, або ж перейшла на сторону сепаратистів. Фактично, навесні 2014 року опір Росії і сепаратистам було надано тільки в Маріуполі, де знаходилися частини Збройних сил України та інші війська, які зберегли вірність Україні. Завдяки цьому ми змогли відстояти місто. Росії і сепаратистам на Донбасі вдалося досягти бажаного завдяки і ряду інших обставин, таких як складності з відновленням державної системи влади і силових структур України в перший час після Революції Переваги, відволікання уваги і зусиль керівництва України на проблеми з анексією Криму, захоплення загонами російського спецназу і найманців міста Слов'янськ, практично повна відсутність на сході України військових частин, які необхідно було перекидати з інших регіонів, не кажучи вже про «людей в пого ах », які змінили присяги і перейшли на бік Росії, про що вже згадувалося. 
- Багато разів говорили і писали про ядерний арсенал, що дістався Україні після розпаду СРСР, і який був замість кредитів або якихось економічних поступок переданий Росії під наглядом американців. Як все це відбувалося? Ви, напевно, краще за всіх знаєте цю історію. Чому тодішня українська влада з такою легкістю відмовилася від ядерної зброї, яке змогло б служити геополітичним щитом для вашої країни і зробило б її однією з великих держав світу? Невже не було ніяких шансів зберегти ядерні боєголовки? 
- Після розвалу Радянського Союзу на території України залишилося потужного ракетно-ядерний арсенал, що належав колишньої Радянської армії, що включав як стратегічне, так і тактичну ядерну зброю. Його основу становили 43-тя ракетна армія Ракетних військ стратегічного призначення колишнього СРСР (управління - місто Вінниця, Україна). На момент розпаду Радянського Союзу вона включала сім ракетних дивізій. З них - чотири дивізії перебували на території України, в т. Ч .: 19-я - в Хмельницькій області; 37-я - в Волинській області; 43-тя - в Сумській області; 46-я - в Миколаївській області. В цілому вони мали 176 стаціонарними / шахтними установками міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) РС-18 і РС-22, які сумарно несли 1272 ядерні боєголовки. Решта три ракетні дивізії: 32-я, 33-тя і 49-я - перебували на території Білорусії. 
Це і частини, які мають на озброєнні тактичну ядерну зброю - ракетні та артилерійські бригади / полки окружного, армійського і дивізійного підпорядкування, які мали на озброєнні оперативно-тактичні ракетні комплекси «Скад» (Р-17; дальність 300 км), тактичні ракетні комплекси « точка »і« точка-У »(дальність 120 км), важкі міномети 2С4« Тюльпан », а також 152-мм гармати. Їх боєзапас включав 2500-2600 тактичних ядерних боєприпасів. 
Це також п'ять важких авіаційних бомбардувальних полків. У їх складі знаходилося 44 стратегічні бомбардувальники, в т. Ч. 25 Ту-95МС і 19 Ту-160, які могли нести як стратегічне, так і тактичну ядерну зброю. На озброєнні цих полків було також близько 60 дальніх бомбардувальників Ту-22М2 і Ту-22М3, які могли використовуватися в якості носіїв ядерної зброї. Для їх оснащення було 1068 крилатих ракет повітряного базування Х-22 і Х-55, які могли нести ядерні боєголовки до 500 кілотонн. 
Маючи в своєму розпорядженні усім цим, Україна вважалася третьою за своїм потенціалом ядерною державою в світі після Росії та США. Однак Україна не використовувала такі можливості для зміцнення своєї обороноздатності і позицій в світі, відмовилася від ядерної зброї. Причиною цього стала низка об'єктивних і суб'єктивних чинників внутрішнього і зовнішнього характеру. Так, питання про без'ядерний статус України був піднятий українським парламентом ще до розпаду СРСР. У 1990 році під час розгляду Верховною Радою Декларації про суверенітет України в розділ «Збройні сили України» була внесена поправка про відмову від ядерної зброї. А з часом Україна мала намір стати повністю без'ядерною державою. Це мотивувалося тим, що проголошення намірів стати без'ядерною державою дозволить Україні полегшити вихід зі складу СРСР, оскільки зніме проблему розповсюдження ядерної зброї. Разом з тим стрімке прискорення процесів розпаду Радянського Союзу, які набули незворотного характеру, зняло це питання.

24 серпня 1991 року, разом з проголошенням незалежності України, Верховна Рада прийняла рішення про перехід під її юрисдикцію всіх військових формувань, які перебувають на українській території. Це ж стосувалося і всіх видів ядерної зброї. Разом з тим до офіційного розпаду СРСР 26 грудня 1991 року дану рішення мало формально-декларативний характер і пояснювалося прагненням України уникнути можливості виникнення умов для збереження на її території непідконтрольних військ. Після розпаду СРСР ситуація навколо ядерної зброї на території України набула принципово інший характер. З одного боку, це зброя офіційно перейшло під контроль України, а з іншого - стало предметом жорсткого тиску на неї з боку США і Росії. По суті, такі ж проблеми виникли в Білорусії та Казахстані, на території яких залишилося ядерну зброю колишньої Радянської армії. Вашингтон прагнув не допустити появи нових ядерних держав, уникнути можливості неконтрольованих витоків ядерної зброї в умовах хаосу, що виник після розпаду СРСР. Москва ж прагнула всебічно ослабити Україну, в тому числі не дозволити їй мати ядерну зброю, яке стало б потужним фактором зміцнення її обороноздатності і безпеки, а також посилення її позицій у світі. 
Зрозуміло, що не дивлячись на різні цілі, США і Росія мали спільну позицію щодо ядерної зброї України. Перш за все, це стосувалося тактичної ядерної зброї. Так, у зв'язку з мобільним характером і невеликими габаритами, контролювати його було складніше, ніж стратегічні ядерні озброєння. При цьому не виключалася можливість втрати (крадіжки) окремих тактичних боєприпасів, які могли потрапити в руки терористів і екстремістів. У той же час Україна реально могла використовувати тактичну ядерну зброю для зміцнення своєї безпеки, що не влаштовувало Москву, а за великим рахунком, і інші країни. США і Росія, виходячи з усього цього, почали жорстко і скоординовано тиснути на Україну, примушуючи її відмовитися від ядерної зброї. Більш того, згоду України на без'ядерний статус фактично було визначено Вашингтоном і Москвою як умову визнання ними її незалежності. Все це змусило Україну піти на поступки США і Росії. До травня 1992 року тактичну ядерну зброю, яке знаходилося на території України, було вивезено в Росію. 
У той же час Україна підтвердила своє прагнення до повного ядерного роззброєння. У квітні 1992 року Верховна Рада прийняла постанову про те, що виходячи з положень Декларації про державний суверенітет, Україна, вже як незалежна держава, бере на себе зобов'язання стати без'ядерною державою. Разом з тим були сформульовані принципи та умови відмови України від ядерної зброї. Перш за все, це стосувалося надання Україні міжнародних гарантій безпеки. Крім того, висувався ряд інших вимог економічного, фінансового і екологічного характеру. Виходячи з таких позицій, 23 травня 1992 року Україна, разом з Росією, Казахстаном і Білоруссю, підписала Лісабонський протокол - додаток до Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), яке обумовлювало правові наслідки розпаду СРСР. При цьому Україна підтвердила свої вимоги про гарантії безпеки з боку всіх країн, офіційно володіють ядерною зброєю (США, Росії, Великобританії, Франції і Китаю), а також компенсації за її ядерне роззброєння в розмірі 2,8 млрд доларів США. 
До виконання цих вимог Україна зберігала за собою право мати власну ядерну зброю, що залишився на її території. Так, Україна підтвердила свою юрисдикцію над 43-ї ракетної армії, а також згаданими вище частинами стратегічної авіації. При цьому були відхилені пропозиції Росії про створення Об'єднаних Збройних сил СНД, які повинні були включати Стратегічні сили в складі всіх ядерних компонентів колишнього СРСР. На думку України, за рахунок цього Росія не тільки намагалася позбавити її ядерної зброї, але і обмежити її суверенітет, що і підтверджувалося на практиці.

У відповідь США і Росія продовжили тиснути на Україну, одночасно пропонуючи їй допомогу у вирішенні економічних проблем. У зв'язку з важкою економічною ситуацією в Україні, а також відсутністю у неї впливових партнерів, здатних надати їй підтримку, в т. Ч. В питаннях ядерної зброї, вона виявилася в безвихідному становищі і пішла на поступки. 
14 січня 1994 року в ході зустрічі в Москві президентів України, США та Росії було підписано відповідну тристоронню заяву і додаток до нього про ліквідацію всього розміщеного на території України ядерної зброї. 3 лютого 1994 року Верховна Рада України ратифікувала Договір СНО-1 і Лісабонський протокол без жодних умов. А 16 листопада того ж року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без'ядерної держави. Таким чином, підсумком цього процесу стало прийняття 5 грудня 1994 року в ході саміту ОБСЄ в Будапешті Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, так званого Будапештського меморандуму. Документ був підписаний лідерами України, США, Росії та Великобританії, і зобов'язував сторони утримуватися від будь-яких видів агресії проти України, в т. Ч. Економічного тиску. В якості компенсації за своє приєднання до ДНЯЗ Україна отримала близько 500 млн доларів за програмою Нанна-Лугара. Ця програма передбачала виконання комплексу спільних заходів США та інших країн щодо зменшення загрози від зброї масового ураження. На реалізацію програми США виділяли 8,8 млрд доларів. Крім того, США пов'язали укладення контракту за угодою «ВЗУ-НОУ», що передбачало фінансування США заходів по переробці Росією 500 тонн високозбагаченого урану в паливо для американських атомних електростанцій, з поставками Москвою ядерного палива для українських АЕС на суму 160 млн доларів в якості компенсації за ядерну зброю. 
Відповідно до досягнутих угод, до червня 1996 року Україна передала Росії всі стратегічні ядерні боєголовки. У період з 1996 по 1999 роки були зняті з бойового чергування все 13 ракетних полків МБР РС-18, а також знищені 111 ракет цього типу і 130 шахтних пускових установок (ШПУ). 19 ракет РС-18 було передано Росії. 30 жовтня 2001 року було знищено останню ШПУ МБР РС-22. У 2002 році 43-та ракетна армія була офіційно розформована. 
З 1996 по 1999 роки Україна ліквідувала 29 літаків Ту-160 і Ту-95МС і 487 крилатих ракет повітряного базування Х-55. Згідно з домовленістю між Україною та Росією, останній було передано три Ту-95МС, вісім Ту-160 і 581 крилата ракета повітряного базування. Два Ту-95МС були переобладнані в літаки-розвідники, а по одному Ту-160 і Ту-95МС залишилися в Україні в якості музейних експонатів. У період з 2002 по 2006 роки було ліквідовано 60 літаків типу Ту-22, а також 423 одиниці авіаційних крилатих ракет типу Х-22. 
Відмова України від ядерної зброї українське суспільство досі сприймає неоднозначно. Хоча це рішення, швидше за все, є виправданим. Інакше це істотно ускладнило б процес її міжнародного визнання, а також серйозно погіршило відносини з США та іншими західними країнами. В результаті Україна втратила б як політичної, так і економічної підтримки, залишившись один на один з Росією з її агресивною політикою. Далі, у України практично не було технічних можливостей для підтримки боєздатності ядерної зброї. За оцінками фахівців, термін його експлуатаційної готовності закінчувався максимум в 2005 році. При цьому у нас не було підприємств, здатних виробляти весь комплекс запасних частин. 
Також Україна практично не змогла б використовувати сили 43-ї ракетної армії для забезпечення своєї обороноздатності. Оскільки запуск ракет здійснювався тільки з командних пунктів Ракетних військ стратегічного призначення Росії. Причому, якби навіть Україна змогла отримати таку можливість (зокрема, розібралася з відповідними кодами), характеристики ракет дозволяли здійснити їх запуск тільки по території США, що не мало ніякого сенсу. 
Ну і питання: зупинило б навесні 2014 року російську агресію в формі «гібридної» війни наявність у України ядерної зброї? Відповідь: Україна ніколи б не пішла на застосування ядерної зброї, май його навіть у варіанті тактичних боєприпасів! 
Розмовляв: Кавказ Омаров

 

Новини

Найпопулярніше