Полу Маккартні сьогодні виповнилося 78 років: згадуємо його концерт в Києві

Перша згадка про 14-м червня 2008-му року - злива. Такої сили дощу, яким небо почало поливати місто за кілька годин до концерту, в Києві, здається, не було ніколи. Автобуси потопали на бруківці на три чверті коліс, а автомобілі просто встали. У виходу на Інститутську вулицю станції метро «Хрещатик» дощу вже майже не було. На хвилину навіть здалося, що природа, що змила з Майдану випадкових людей, виконала своє завдання. Але злива знову почалась, барабанячи по парасолькам і заливаючи кишені і сумки, звідки щасливчики діставали запрошення у фан-зони. Але до фан-зон треба було ще дійти через тих, кому квитків не дісталося. Прохід через вузький зазор між загородженнями, перевірка сумок - і фан-зона.

За півтори години до початку концерту, я опинився там чи не останнім. Картина була фантастичною - до самої сцени коливалося суцільне море з тисяч різнокольорових парасольок. Злива стала ще сильніше, але це вже нікого не хвилювало - люди не відривали очей від сцени. Коли зворотний відлік часу на величезних екранах по обидва боки сцени закінчився, Пол вийшов на сцену разом зі своїми музикантами і заспівав Drive My Car, приспів And maybе I love you підхопили десятки тисяч голосів. А коли після цього Маккартні заспівав Jet і зелені лазерні промені пробили потоки дощу над Майданом, в задоволенні голосно вигукнути разом з усіма це слово не відмовили собі вже сотні тисяч слухачів.

Потім дощ поступово припинився. Парасолі склали, і сцена стала видна як на долоні. Невисокий літній чоловік, що стояв переді мною, обернувшись, прокричав у простір: «Я чекав цього дня сорок років!» Товстий і лисий, загорнутий в дешевий поліетиленовий дощовик, він не був схожий на людину, яка сорок років тому могла дозволити собі купити на руках за половину своєї місячної зарплати Rubber Soul або Revolver. І вже тим більше - Abbey Road, вартість якого в момент появи в Києві дорівнювала місячному заробітку досвідченого інженера. Але записи The Beatles, з диска на магнітофонну бобіну, а магнітофонного бобіни на наступну і так далі, були тоді у всіх.

І тут немолода жінка в такому ж поліетиленовому дощовику поклала цьому чоловікові голову на плече. У будь-якій іншій ситуації це німе, запізніле років на сорок, освідчення в коханні, викликало б у тих, що стояли поруч підлітків як мінімум поблажливу посмішку, - але не тут. На наступний день в інтернетівських коментарях до концерту з'явилось дивовижне для покоління пепсі-коли спостереження: «Коли мої старі дивилися концерт Маккартні по телевізору, вони начебто стали на покоління молодше».

Так, це було щастя, тим сильніше, що майже нереальне. Чоловік в дощовику покривив душею - він не міг чекати концерту сера Пола в Києві сорок років, тому що майже всі ці сорок років це здавалося неможливим. Але іноді неможливе все-таки відбувається.

Сергій Семенов, Lenta.UA

Фото: YouTube