БлогиМотивація

Останній з Могікан

19:05 10 лют 2020.  42470Читайте на: УКРРУС

Олексій Кучеренко, громадський активіст, майстер спорту України зі спортивного самбо.

Гортаючи стрічку новин в соціальних мережах і слухаючи виступи експертів та політиків здебільшого можна почути, що Україна є аутсайдером різних світових рейтингів: за рівнем економіки, життя та за практично усіма іншими показниками розвитку сучасної держави. І чи не єдиним променем світла в цій темряві є виступи наших провідних спортсменів, які щоразу тішать нас медалями на міжнародній арені. Але і в цій галузі є дуже багато складних та суперечливих моментів, одним з яких є думка про те, що теперішні результати – це залишки старої радянської системи, які з часом також відійдуть у минуле. Для того аби краще розібратись в даній ситуації пропоную порівняти декілька основних відмінностей тодішнього та теперішнього ставлення до спорту високих досягнень.

Цього року минає  рівно 5 років як не стало одного з засновників школи львівського дзюдо та самбо Михайла Євтушова, який був яскравим представником радянської школи боротьби та протягом багатьох років був одним з провідних тренерів України.

За роки роботи тренером в ФСТ «Динамо» підготував 154 майстри спорту України, серед яких три чемпіони світу з боротьби самбо, бронзовий призер чемпіонату Європи з дзюдо, чемпіон молодіжної першості Європи з дзюдо. Один з учнів Михайла Федоровича – чемпіон світу з боротьби самбо Михайло Левицький у свій час вважався одним з найтехнічніших самбістів Радянського союзу і його персона заслуговує окремої великої статті.

Так в чому ж була основна відмінність тодішнього підходу від теперішнього? На мою суб’єктивну думку, їх було декілька і основна з них в загально держаному підході до спорту. Спорт був одним з пріоритетних питань, а не одним з тих, які постійно відкладають на потім.

Раніше спорт був значно жорсткішим і в спортивних секціях дійсно виживали найсильніші. Тренування були безкоштовними і тренер, бачучи, що спортсмен на тренуваннях викладається не на всі сто відсотків чи порушує дисципліну, міг просто вигнати такого спортсмена з залу. Зараз же кожен спортсмен – це в середньому 500-600 грн на місяць і ніхто нікого не виганяє, а це породжує менший рівень відповідальності. Я добре пам’ятаю, як ми боялись запізнитись хоча б на одну хвилину на тренування та викладались на повну, щоб нас з соромом не вигнали з залу. Такий жорсткий підхід жодним чином не впливав на масовість, а конкуренція навіть на чемпіонатах області була дуже  високою. 

Остання олімпіада показала, що в спорті справи йдуть дедалі гірше. І однією з причин є відсутність грошей. Більшість людей не бачать сенсу в  виснажливих тренуваннях та знущаннях над своїм організмом задля отримання медалі з грамотою. І це є цілком логічним – усі хочуть їсти.

Не потрібно проводити помпезні турніри з величезною кількістю учасників лише з однією метою - зібрати стартові внески з спортсменів, а натомість вручити переможцям медаль та грамоту. Потрібно робити заходи цікавими для глядачів та ЗМІ, залучати спонсорів та робити призові фонди змагань. Спортсмен повинен заробляти гроші на турнірах! Це - його робота, яка має оплачуватись! Хорошим прикладом такого турніру був турнір пам’яті Михайла Євтушова у 2015 році, який відбувся в одному з торгових центрів Львова, та зібрав багато глядачів та найкращих на той час українських дзюдоїстів. І однією з причин, чому на змагання приїхали кращі з кращих, був призовий фонд!

На завершення хочеться додати, що про таких людей як Михайло Євтушов часто кажуть: «таких більше не роблять…». Він, будучи дуже вимогливим та жорстким тренером, був справедливим, вмів бути одночасно і наставником, і другом. Нажаль, представників  цього тренерського покоління залишилось дуже мало. Молоді тренери в основному перетворюються на бізнесменів, а поняття тренер в класичному його розумінні поступово відходить в минуле…

 

Ольга Левкун

Найпопулярніше