Політика Влада

Ходіння по граблях: Чому українці не навчилися дорожити власним суверенітетом

08:02 16 лип.  463 Читайте на: УКР РУС

Сьогодні - 30-а річниця з дня прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Lenta.UA вирішила проаналізувати, чому українці за ці тридцять років так і не усвідомили цінність своєї державності і як це може привести нашу країну до повторення трагічних подій столітньої давності.

Як народилася Декларація про суверенітет

Декларація про державний суверенітет України з'явилася тільки після того, як такий же документ з ініціативи Бориса Єльцина 12 червня 1990-го ухвалила Верховна Рада Російської Федерації. Це дуже важливий нюанс для розуміння способу мислення тодішньої української партноменклатури. Естонія проголосила свій суверенітет 16 листопада 1988-го, Литва - 11 березень 1990-го, а Київ став у чергу на парад суверенітетів тільки після Москви.

Та й саме ухвалення дуже важливого для республіки документа стало протестним рішенням. Тодішній голова Верховної Ради Володимир Івашко з кінця червня перебував на 28-му з'їзді КПРС в Москві. Українські депутати прийняли рішення відкликати його і всю делегацію, але Івашко, якого обрали заступником генерального секретаря, повертатися відмовився і прислав заяву про складання обов'язків голови ВР. Цією ситуацією вміло скористалася невелика, але активна частина демократичної опозиції, яка не тільки переконала комуністичну більшість підтримати Декларацію, а й зробити її текст досить радикальним як для тих часів. Але на більше, на референдум про незалежність, що було вимогою Конституції СРСР, комуністи не пішли.

Тому Декларація про суверенітет залишалася формальним документом до 24 серпня 1991 року, коли той же склад Верховної Ради, але за інших історичних умов, прийняв Акт проголошення державної незалежності України. Для дотримання всіх формальних умов визнання незалежності нової країни 1 грудня 1991 го спільно з першими президентськими виборами пройшов і референдум, під час якого жителі всіх регіонів республіки, включаючи Кримську область, проголосували за незалежність України. Тридцятиріччя якої ми будемо святкувати в 2021-му році.

Такою, якщо коротко, була історія визнання Україною свого суверенного статусу в складі СРСР, а через рік і повної незалежності держави. Історики досі сперечаються, чи варто широко відзначати день ухвалення Декларації про суверенітет, враховуючи, що цей документ приймався депутатами, в більшості своїй далекими від самої думки про українську державу. І що він, скоріше, був даниною моді, коли всі республіки СРСР гралися в суверенітет, але при цьому тільки прибалтійські країни робили кроки для здобуття незалежності.

На свою користь ці історики наводять голосування на березневому референдумі 1991 року 70,2% жителів України за збереження Радянського Союзу. При тому, що Декларація про суверенітет проголосила громадянство України, її економічну і політичну незалежність. Простіше кажучи, свідомість переважної більшості жителів республіки не було готове до прийняття незалежності, що підтверджує половинчастість самого факту Декларації.

Повторення подій столітньої давності?

Є й інша думка, якої дотримуються прихильники теорії історичних циклів. Вони знаходять схожість подій 1990-91 років з подіями 1917-18-го. За їхньою логікою, Декларація про суверенітет - це Третій Універсал Центральної Ради, що проголосив 20 листопада 1917 року Українську народну республіку, яка формально не розривала відносини з Росією. А Акт про незалежність - Четвертий Універсал від 22 січня 1918 року, який узаконив повну самостійність УНР. Але тоді внутрішні і зовнішні чинники для нової держави були вкрай несприятливими - Перша світова війна, підривна діяльність більшовиків всередині України, розруха і так далі - що не дало здійснитися проекту незалежності. У 1990-91 роках обставини були значно сприятливішими: УРСР вважалася другою після РРФСР за економічним потенціалом, і здавалося, що так буде завжди. У Москві тривало протистояння центру на чолі з Михайлом Горбачовим, і Російської Федерації, якою керує Борисом Єльциним. При цьому обидва політики були демократами, на відміну від більшовиків в 1917-18 роках. Втім, це твердження спірне, враховуючи силові методи, що застосовувалися радянським керівництвом в Литві, Азербайджані, Грузії.

Простіше кажучи, в 1991 році стати незалежною у України вдалося завдяки збігу низки обставин. Але подальша наша історія стала повторенням подій, що мали місце в 1918-19 роках. Тільки все проходить довше і при дещо інших умовах.

За цією схемою період до Помаранчевої революції можна вважати пролонгованою в часі діяльністю Центральної Ради і її уряду, коли політичні еліти вешталися між федерацією з Росією (в сучасних умовах СНД, Митний союз) і прозахідним вектором розвитку (співпраця з НАТО, ЄС, США). А Помаранчева революція стала втіленням проукраїнських сил, що привели до влади «нового Грушевського» - Віктора Ющенка. Альтернативою йому стала Партія регіонів на чолі з Януковичем, як в 1917-18 роках альтернативою Центральній Раді і УНР були українські більшовики, підтримувані Росією. Причому в ті часи, як і зараз, підтримка проросійських сил була сконцентрована в тих самих регіонах.

Євромайдан прибрав проросійські сили від влади, в помсту за це Росія почала війну проти нашої країни. Все, як у 1918-му. Точніше, майже все - в 2014-му агресор не наважувався захоплювати всю Україну і її столицю, задовольнившись Кримом і частиною Донбасу. Період, пов'язаний з україно-російською війною, що триває понині, в описуваній тут теорії пов'язують з президентством Петра Порошенка. Його порівнюють з періодом правління гетьмана Павла Скоропадського. Та й самого Петра Олексійовича його прихильники називають Гетьманом.

Скоропадський правив недовго, проте за цей час було зроблено досить багато в організації армії, в дипломатії, у вітчизняній науковій, освітній, церковній сферах. Скоропадський у зовнішній політиці спирався на Німеччину, як Порошенко під час свого президентства на західні країни. Порошенко, як і Скоропадський, був нелюбимим тією частиною українського суспільства, де і тоді, і зараз, дуже популярний соціальний популізм. У підсумку обидва політичні діячі влада втратили. Порошенко в результаті демократичних виборів, Скоропадський - внаслідок повстання проти нього.

Влада перейшла до Директорії УНР. Її лідери змогли створити боєздатну армію, успішною була і українська дипломатія. Водночас, щоб не повторювати помилок гетьмана, влада стала загравати з селянством і біднотою, при цьому відштовхнули від себе буржуазію і заможних селян. Але біда соціалістів з Директорії була в тому, що серед селянства і робітників успішніше працювали більшовики. А погіршення економічної ситуації і втягування України в громадянську війну, що охопила колишню Російську імперію, стали фатальними для Директорії - вона впала. Невже Володимир Зеленський - це сучасний Виниченко і Петлюра в одній особі? І виклики, які сьогодні перед ним стоять, є подібними викликами, які намагалися подолати лідери Директорії?

Залишається сподіватися, що теорія «вічного повернення» української історії, або «вічного ходіння по одних і тих же граблях» всього лише вигадка прихильників альтернативної історії. Адже спроба відродження державності в часи Української революції завершилася в 1920-21 роках. Після чого в Україні на 70 років встановилася радянська влада, і українці втратила все, що з таким трудом було завойовано раніше. Репресії, розкуркулення, ГУЛАГ, Голодомор, знищення інтелігенції, масова русифікація. Ось що українці отримали за те, що не змогли уберегти свою державність. Про це треба дуже добре пам'ятати. Навіть якщо історія не повторюється. І не допускати навіть найменшої втрати суверенітету, тридцятиріччя відновлення якого ми сьогодні святкуємо.

Сергій Іваненко

Найпопулярніше