«Гра в кальмара», незважаючи на свою популярність - серіал затягнутий і досить одноманітний

Найбільш популярний сьогодні серіал Netflix «Гра в кальмара» можна, користуючись терміном зі світу кіно, розглядати в трьох ракурсах.

Перший ракурс - власне кажучи, популярність. Читаючи про те, що Netflix назвав його своїм серіалом з найбільшою кількістю переглядів, треба знати, яким чином проводяться такі виміри. А саме - переглядом серіалу або фільму вважаються дві хвилини і більше. Таким чином навіть якщо ви, наприклад (не будемо говорити зараз конкретно про «Гру в кальмара»), подивитесь дві з половиною хвилини якусь стрічку і вирішите, що дивитися її не варто, це все одно буде зараховано як перегляд і ви додасте ще один бал до її рейтингу популярності.

Інша справа, що всі серіали та фільми тут знаходяться в однаковій ситуації. Але знову ж таки, тут може спрацювати принцип «снігової грудки». Оскільки зараз, наприклад, всі закордонні ЗМІ повідомляють про успіх «Гри в кальмара», цілком можливо, що глядачі, які не бачили серіалу, зайдуть на нього подивитися хоча б дві хвилини. І навіть якщо цим все і закінчиться, це буде зараховано як перегляд - і так до нескінченності.

Другий ракурс - відповідність фільму сьогоднішнім південнокорейським реаліям. Ось тут вже справа цікавіша. У фіналі «Гри в кальмара» по телевізору повідомляють, що борги домогосподарств Південної Кореї по кредитах становлять 100% ВВП країни. І ось це вже цікавий феномен. Свого часу в рецензії на переможця Каннського кінофестивалю південнокорейський фільм «Паразити» ми писали, що він показує корінний переворот в менталітеті жителів Південної Кореї . Після двох руйнівних воєн - Другої світової і корейської - ця країна була однією з найбідніших в світі, на рівні сьогоднішніх найбідніших африканських країн. І одним з найважливіших чинніків її перетворення в «азіатського тигра» була феноменальне працьовитість корейців, яке бере свій початок в так званій «культурі рису».

Вирощуючи цю культуру, селянин у вологу спеку, пересуваючись по затопленому водою полю, багато годин поспіль робить одні і ті ж одноманітні рухи. А оскільки це ідеальні умови не тільки для рису, а й для гнусу, для того, щоб працювати в таких умовах, треба мати неабияке терпіння. При цьому 93% жителів столиці Південної Кореї - сеульці тільки в другому поколінні. Їх батьки приїхали з сільськогосподарської провінції і привезли з собою «культуру рису», принципи якої розповсюдили на всю жизнь - для того, щоб прогодувати себе і сім'ю, треба наполегливо працювати і не боятися при цьому дискомфорту і одноманітності.

Наприклад, вважається, що південні корейці так успішні в суднобудуванні саме тому, що процес побудови танкера довжиною в кілька сотень метрів нагадує одноманітну працю на рисовому полі, і тому корейці, чия працьовитість закладена в генах, справляються з цим без проблем. Втім, так само працелюбні і співробітники інших підприємств і навіть офісів. Згідно з авторитетним дослідженням, жителі Південної Кореї займають перше місце в світі за кількістю часу, проведеного на роботі.

Таким чином, життя, що називається, «на халяву» не просто заперечувалася в Південній Кореї на рівні ідеології, вона століттями була чужа менталітету їх жителів. І те, що режисер «Паразитів» Пон Чжун Хо показав зміни в цьому менталітеті - подія для культури цієї країни революційне. А тепер ще й «Гра в кальмара» продовжила ту ж тенденцію. Правда, деякі західні ЗМІ пишуть про те, що в серіалі нібито аналізують класову нерівність, але незрозуміло, з чого зроблені такі висновки. Практично всі учасники смертельної «гри», з якими нас знайомлять, погодилися на неї не тому, що не могли нормальною працею заробити грошей, а тому, що потрапили в екстремальні обставини. Хтось - з об'єктивних причин, як біженка з Північної Кореї, а хтось - з ігроманії, як головний герой серіалу.

І якщо вже ми написали слова «смертельна гра», то можна перейти і до третього ракурсу погляду на серіал - чисто художнього. Автор сценарію і продюсер серіалу Хван Док Хек стверджує, що на той час, коли він написав сценарій, він не дивився кінотетралогію «Голодні ігри», схожість з якою явно напрошується. І цьому можна повірити, так як сценарій був написаний ще в далекому 2008-му році, а перший фільм тетралогії вийшов в 2012-му. Правда, книга Сьюзен Коллінз була видана ще в 2008-му, але справа не в цьому.

Кінотетралогія «Голодні ігри», якщо брати всі чотири фільми, триває приблизно стільки ж часу, скільки дев'ять серій «Гри в кальмара». Але «Голодні ігри» містять в собі солідне ідеологічне та історичне підґрунтя. Один з з головних їхніх героїв правитель Коріолан Сноу нагадує класичного персонажа політичної теорії і практики епохи італійського Відродження, теорія діяльності якого описана знаменитим філософом того часу Нікколо Макіавеллі, а на практиці була здійснена не менш знаменитою династією Борджіа, яка не гребовала не тільки інтриг, а й вбивств політичних ворогів. (Детально у нас про це написано тут ). А протягом чотирьох фільмів практичне застосування цієї теорії «обкатується» з усіх боків, що і викликало до тетралогії таку ж увагу політологів, як до «Грі престолів».

А ось в «Грі в кальмара» вся ідея серіалу укладається в ті реальні обставини сучасної Південної Кореї, які тут були написані вище. Чесно кажучи, все це з успіхом можна було б помістити в стандартний двогодинний фільм, а не розтягувати на дев'ять серій, що проходять в хоч і яскравих, але одноманітних декораціях. Але, як кажуть в таких випадках, «маємо те, що маємо».

Фото: Twitter