Історія Трагедія

Добровільно-примусово. 75 років тому почалася масова депортація українців із Польщі

06:33 09 вер.  272 Читайте на: УКР РУС

9 вересня 1944 року у Любліні голова Раднаркому УРСР Хрущов і глава маріонеткового уряду Польщі Осубка-Моравський підписали угоду про обмін населенням між Польщею і УРСР.

21 липня 1944 у Москві був створений так званий Польський комітет національного визволення (ПКНВ), що слухняно виконував волю радянських господарів. Дії цього комітету визначили майбутню долю 700 тисяч українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини і Західної Бойківщини, — пише голова Об'єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» Володимир Середа у газеті «Голос України».

Глава ПКНВ Едвард Осубка-Моравський. Фото: polska1918-89.pl

27 липня 1944 року СРСР уклав з ПКНВ угоду про польсько-радянський кордон, який пройшов по лінії Керзона (на честь міністра закордонних справ Великобританії, що у 1919 році запропонував цю лінію розмежування польських і більшовицьких військ) з окремими відхиленнями на користь Польщі. Таким чином, виникло реальне Закерзоння, а сотні тисяч українців — мешканці західних українських етнічних земель — опинилися на території нової Польщі.

9 вересня 1944 року у нещодавно визволеному Любліні голова Раднаркому УРСР Микита Хрущов і глава ПКНВ Едвард Осубка-Моравський підписують Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі.

Передбачалося, що так звана евакуація повинна відбуватися виключно добровільно. Тим часом повний текст Угоди не спромоглися довести до відома населення, обмежившись невеликими афішами-повідомленнями «для українського, білоруського, російського та русинського населення про можливості та порядок евакуації на територію України».

Меморіал у пам'ять про депортованих із Польщі українців, Самбір

До кінця 1944 року евакуація формально не була примусовою, але фактично всіма доступними засобами українців змушували покидати рідну землю. Головним чином, людей виселяли з Холмщини, де навесні 1944 року прокотилася хвиля масових вбивств українців, а їх оселі у селах Сагринь, Бересть, Ласків, Верешин, М'ягке, Модринь, Новосілки, Шиховичі були спалені.

«...Теза «добровільності» в угоді про переселення є неслушною, і ми повинні йти на примусове переселення», — наполягав у листі до ПКНВ від 2 листопада 1944 року Люблінський воєвода Казімєж Сидор.

Польська влада повсюдно ліквідувала українське громадське життя, напередодні 1944 — 1945 навчального року були закриті українські школи на Холмщині та Південному Підляшші, а незабаром і на решті території Закерзоння. Крім того, українців позбавили права на землю під час проведення аграрної реформи і обклали непосильними податками.

Тіла убитих загоном NSZ (Narodowe Siły Zbrojne) українців, село Верховина, 6 червня 1945

Але навіть ці методи «стимулювання» евакуації не давали бажаного результату. На початку весни 1945 року переселенська акція (яка повинна була завершитися ще 1 лютого) зазнала краху. Почалася нова хвиля масових вбивств українців, зокрема у Надсянні і Любачівщині.

Нагорі відкрито заговорили про примусовий характер переселення українців. За дорученням уряду 24 липня 1945 року у Варшаві пройшла конференція за участю спеціально відібраних українських діячів лівих переконань, в надії, що вони допоможуть владі у проведенні «евакуації». Але всі вони одностайно заявили про бажання українців жити на своїй землі. Відповіддю стала заява глави Бюро Президії Ради міністрів Польщі Юзефа Жуняка: «Хоча громадяни одностайно хотіли б залишитися тут — гадаю, це буде неможливо... Ми маємо тенденцію стати національною державою, а не багатонаціональною».

Меморіальна дошка на місці вбивства 73 жителів села Завадка Мороховська

22 серпня 1945 року за дорученням віце-прем'єра Владислава Гомулки пройшла чергова нарада, вже за участю начальника Генштабу Війська Польського і командирів спеціально сформованих піхотних дивізій. Три дивізії були скеровані до районів Перемишля, Ліська і Любачева, де вони з 3 вересня 1945 року розпочали де-юре примусове виселення українців до УРСР.

Насильство з боку армії, грабежі, нелюдські умови переїзду до нових місць проживання і масові вбивства не тільки нелегальними «боївками», а й підрозділами Війська Польського (як у селі Завадка Морохівська), Корпусу внутрішньої безпеки, прикордонною охороною (в селі Терка) — такі реалії депортації українців.

Усього ж на територію УРСР у 1944 — 1946 роках за офіційними даними було депортовано 482 880 українців, в реальності — значно більше.

Виносимо за дужки питання про ліквідацію УГКЦ у Надсянні, на Західній Бойківщині, Лемківщині, вбивства священиків, заборону відродженої на початку 1940-х УАПЦ на Холмщині та Південному Підляшші. Архівні документи, спогади учасників цих подій підтверджують, що майже півмільйона українців із Закерзоння були не добровільно евакуйовані на територію УРСР, а примусово виселені, тобто депортовані за етнічною ознакою. Таким же примусовим було виселення дев'яти тисяч українців з села Медика поблизу Перемишля у 1948 році і майже 33 тисяч українців з району Устрики-Долішні у 1951 році, які були передані ПНР.

На ілюстрації: виселення українців з Новосільців, березень 1946 року

Найпопулярніше