Чому українська політика пам'яті конкурує з єврейською та польською

— Своя сорочка завжди ближче до тіла, і особисте горе ближче трагедії сусіда. Так влаштований світ, але чи не деформує це основи історичної науки? Особливо в Україні...

— Величезна частина української політики пам'яті носить конкурентний характер по відношенню до єврейської. Це боротьба за право бути ексклюзивною жертвою. Наш УІНП створений за прикладом польського Інституту національної пам'яті, а той, у свою чергу, багато в чому будувався за зразком «Яд Вашем».

Три народу змагаються за цей статус, тому УІНП створив опорні пункти української віктимності. Головний з них — Голодомор. Це центральна подія в історичній політиці пам'яті. Кількість жертв Голодомору величезна, але все одно менше, ніж число загиблих від нацистів євреїв, тому треба «переплюнути Голокост», довівши українські втрати хоча б до шести мільйонів. Різні дослідники говорять про 3-4 мільйони померлих від голоду, але у посольства України за кордоном передана офіційна цифра — 10 мільйонів. Це очевидний абсурд навіть з урахуванням ненароджених дітей.

— Один із проявів цієї ексклюзивності — концепція львівського музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»? Де дбайливо зберігають пам'ять про розстріляних НКВС у червні 1941-го сотнях ув'язнених, але навіть не згадують про єврейський погром, що послідував за цим і забрав 4000 життів...

— На жаль, це так. Після того, як 30 червня 1941 року тіла розстріляних в'язнів витягли на подвір'я для впізнання, почалося вбивство тих, хто їх витягав, — місцевих євреїв. Яких за наказом німців спеціально зігнали для цієї роботи, у тому числі і за допомогою міліції ОУН. Їх убивали у тому ж тюремному дворі — збереглося фото, на якому видно, як відрізняється одна гора тіл — це люди в пристойному одязі, котрі тільки що прийшли з дому. А потім почався організований німцями, але здійснений в тому числі і українцями, погром...

Але про це, дійсно, в експозиції ні слова. Як і про те, що серед в'язнів, розстріляних НКВС, були і поляки, і євреї. Списки з прізвищами заарештованих висять на стінах музею, але червоною лінією проходять страждання виключно українських націоналістів. Зрозуміло, вони там були, але такий музей не може бути музеєм страждань одного народу.

Що стосується погрому, то директор існуючого більше десяти років музею каже, що співробітникам не вистачило часу описати події Голокосту. Навіть одну подію, що безпосередньо пов'язана з в'язницею на Лонцького.

І ще один момент. Якщо мова йде про музей окупаційних режимів, а саме так він позиціонується, то чому б не розповісти, що першу хвилю арештів — в 1939-му — НКВД спрямував головним чином на багатих поляків і євреїв. Потім була друга хвиля, серед жертв якої теж вистачало євреїв і поляків, і лише третій вал арештів торкнувся передусім українських патріотів. Все це — історія Львова — і так вона і повинна бути відображена.

— Ймовірно, в'язниця на Лонцького стала символом бузувірства НКВС по відношенню до борців за незалежність України, а символи повинні бути простими і ясними...

— Біда в тому, що українські дослідники обмежили себе брошурами, написаними в діаспорі на підставі нацистських пропагандистських кліше. Хоча відомий німецький історик Кай Штруве давно довів, що в'язниця на Лонцького аж ніяк не була головним місцем розстрілів в'язнів. Сумну пальму першості утримують Бригідки.

Донедавна вважалося, що подібні жахи відбувалися у трьох в'язницях Львова та в тюрмі Золочева. Насправді у Львові було чотири в'язниці, де чекісти розстріляли всіх в'язнів перед відступом Червоної армії, але про одну з них німці не знали, тому й не використовували у пропаганді. Коли цю — четверту в'язницю — нарешті, знайшли і виявили там понад 200 тіл, ніякого пропагандистського ефекту це вже не мало — трупи тихо вивезли і поховали на Личаківському кладовищі. А про в'язницю забули.

Забули про неї і в діаспорних виданнях, складених у повній відповідності з німецькими документами. Але вражає, що люди, які сьогодні у незалежній Україні займаються увічненням пам'яті жертв радянських репресій, теж не згадують про цю в'язницю — ці люди їх теж не цікавлять! Така ось дивна аберація політики пам'яті.

— Так чи інакше, члени ОУН і воїни УПА, які боролися за незалежність своєї країни, сприймаються багатьма як герої, що цілком зрозуміло. Але як пояснити завзятість «державних істориків» в обіленні людей, що вірою і правдою служили нацистам? Я маю на увазі солдатів дивізії СС «Галичина», що носили форму країни, яка вбила кілька мільйонів українців і офіційно вважала їх унтерменшами.

— Унтерменшами вважали не всіх, і я б назвав це відстроченою помстою нацистського режиму сучасній Україні. Справа в тому, що українське населення дистрикту Галичина неформально було майже прирівняне до фольксдойчів. Рейхсміністр східних окупованих територій Альфред Розенберг вважав, що за 150 років правління Габсбургів українці Галичини у цивілізаційному плані значно випередили одноплемінників зі східних областей. Навіть в Рейхскомісаріаті Україна ставлення до місцевого населення було зовсім іншим, і щоб переїхати з Рівного до Львова був потрібний спеціальний дозвіл. До честі українських націоналістів треба визнати, що вони ще у 1941 році на Національних зборах виступили проти цього штучного розділу.

Проте політика «розділяй і володарюй» виявилася досить ефективною. Наприклад, у дистрикті Галичина українцям дозволяли вступати до вишів, вони могли навіть продовжити навчання у Відні, працював український театр, письменники їздили на відпочинок до Криниці — в цілому українське життя під час окупації було дуже інтенсивним. При цьому галичани дивилися крізь пальці на масовий геноцид євреїв і раділи падінню головного ворога — польської держави (поляки взагалі повинні були зникнути).

На цьому тлі у Галичині нацисти сформували дивізію СС. Спочатку в ній не було нічого українського, крім особового складу — Першою українською дивізією вона стала у 1945 році, до цього використання національної символіки було заборонено. З національного колориту був присутній лише лев — символ Галичини, про тризуб і думати не сміли.

— До пори до часу все це було просто частиною історії, хто ж втягнув дивізію СС «Галичина» до сучасного публічного простору?

— У нас довгий час закривали очі на марш вишиванок, який проходив чомусь саме у день заснування дивізії СС «Галичина» — це такий секрет Полішинеля. Розглядали його як витівки правих радикалів, маргінальне явище на низовому рівні. Потім ці хлопці почали ходити з портретами офіцерів у нацистській формі, кричали гасла на кшталт «Слава нації — смерть ворогам» і т.п.

А в минулому році пройшла виставка зброї і амуніції дивізії СС «Галичина» — прямо перед вікнами обласної ради. Це вже складно списати на маргіналів. На виставку почали приводити школярів, розповідали їм про бойовий шлях дивізії, давали потримати зброю. Обласне управління освіти розіслало приклад типового уроку про дивізію СС «Галичина», який треба провести у школах області. На мій погляд, це жахлива антиукраїнська диверсія, наслідки якої ще позначаться. Але викликана вона не стільки ідеологічними, скільки політтехнологічними причинами.

— Якого роду?

— Це був час політичного суперництва Петра Порошенка з іншим кандидатом у президенти — мером Львова Андрієм Садовим, якого треба було нейтралізувати. Так виникла сміттєва блокада, що обвалила рейтинг Садового, паралельно почалися ігри на патріотичному полі. Адже Порошенко та Садовий претендували загалом-то на один — національно свідомий і ліберальний — електорат.

Тому команда президента робила все, щоб закріпити за Петром Олексійовичем монополію на патріотизм. Дійшло до того, що до 100-річчя ЗУНР були відкриті два пам'ятники — один від обласної адміністрації, інший — від мерії — на відстані 600 метрів один від одного.

З виставкою, присвяченою дивізії «Галичина», гра була ще тонше — вірний прихильник президента, губернатор Синютка розраховував на круги по воді — мовляв, у самому центрі столиці Галичини героїзують підрозділ СС. Ніхто ж не знає, що організована виставка не мерією, а обласною радою, яка контролюється ставлеником першої особи в країні. Тим самим Садового змушували якось відреагувати. Висловившись проти, він втратив би частину націоналістичного електорату, а промовчавши, постав би правим радикалом в очах лібералів — в його місті вшановують нацистів, а він немов у рот води набрав. Безпрограшний варіант, якщо не брати до уваги величезну шкоду, нанесену репутації України. Але, як бачите, спрацювало. Львівська область стала єдиною, де перемогу здобув Порошенко.

Проблема у тому, що українське суспільство не навчилося відокремлювати зерна від плевел, відрізняти добро від зла. Правнуки воїнів дивізії СС «Галичина» дивляться на ходу на честь їхніх дідів і думають про минулі перемоги. Не розуміючи, що світ давно визначився — ніхто не дозволить сьогодні реабілітувати окремі колабораціоністські формування на тій підставі, що вони хотіли на нацистських багнетах створити свою державу. В іншому випадку ми станемо ізгоями в цьому світі, що давно визначився.

— Зворотний бік того ж процесу — готовність відмовитися від своєї по праву перемоги (згадайте перейменування проспекту Героїв Сталінграда), по суті, погоджуючись з Путіним, який заявив у 2014-му, що Росія виграла б Другу світову і без допомоги України...

— У страшному сні важко уявити більш ефективну допомогу російській пропаганді на міжнародній арені. Ура-патріоти не розуміють, що сучасні німці — більше не їх союзники, вони давно покаялися і несуть це покаяння десятиліттями. Пам'ятаю, років десять тому Ангела Меркель під час однієї із зустрічей з Путіним нещадно критикувала дії російського керівництва — вкрай жорстко і принципово. А в кінці зустрічі Путін вміло поскаржився на Ющенка, мовляв, той присвоїв звання Героя України гауптману вермахту Шухевичу. І канцлер відразу відреагувала: це ми не можемо схвалити.

Російські ЗМІ акуратно вирізали все наїзди на Володимира Володимировича, залишивши 15 секунд, присвячені Шухевичу, а українські журналісти все це тут же відтворили, обізвавши Меркель «фрау Ріббентроп» — за те, що не відстояла Україну перед Путіним.

Ми із задоволенням ведемося на ці маніпуляції. Хоча немає більшої шкоди для України, ніж репортажі у європейських ЗМІ про перейменування чергової вулиці, названої на честь героя Другої світової, і присвоєння їй імені людини, яка співпрацювала з нацистами.

Особливо погано це виглядає на тлі посилення однієї небезпечної тенденції. У Німеччині напівпошепки починають говорити про те, що якби не добровільні помічники у різних країнах світу, німці не досягли б таких успіхів у вирішенні «єврейського питання». Поляки, почувши це, встають на диби — ми постійно з вами воювали, у нас не було колабораціоністських формувань і т.д. А українці тут як тут — так, ми були разом, ми пишаємося батальйонами «Роланд» і «Нахтігаль», дивізією СС «Галичина», ми вшановуємо їх як героїв.

Кілька років тому у Німеччині вийшов міні-серіал «Наші матері, наші батьки», де вже проглядається ідея про те, що без колабораціоністів у Східній Європі нацистам довелося б туго. З історичної точки зору фільм зроблений украй недбало. У дуже негативному світлі зображені поляки (обговорення докотилося до Сейму) і українські націоналісти, що розбивають черепа євреям. При цьому «українські кати» одягнені у російські косоворотки, а сама акція проходить у Смоленську. Є усталений стереотип —   українські націоналісти — вбивці євреїв, а як вони виглядали і де жили — це для пересічного німця занадто складно. І нас це чомусь не турбує.

— Чи реально, незважаючи на всі наші регіональні відмінності, виробити загальноукраїнський історичний наратив?

— Я був недавно на екскурсії по місцях єврейської пам'яті Львова. З чим у туристів асоціюється Оперний театр? Відповідь очевидна: пам'ятник архітектури, візитна картка міста. І тут же туристам показують фотографію, зроблену на цьому місці у 1941 році — євреї на колінах чи не руками чистять бруківку на потіху місцевому населенню — одна жінка з натовпу розпливлася в усмішці від щастя, у кого-то просто задоволення на обличчі. Скоро їх єврейських співвітчизників, можливо, вб'ють. І це теж частина нашого наративу, одна з його граней...

Поки люди цього не усвідомлюють, суспільство буде оперувати пропагандистськими кліше, а не реальними історичними знаннями. Тому так важливо становлення публічної історії. Історики — не ідеологія і пропагандисти, а саме історики — повинні стати агентами громадянського суспільства, які виступають у ролі посередників між академічною наукою та населенням. Тоді є шанс, що ми навчимося чути і розуміти один одного.

Розмовляв Михайло Гольд

На ілюстрації: двір тюрми на Лонцького, куди 30 червня 1941 року витягали трупи для впізнання