Чому автор роману «Бабин Яр» був проти його публікації

27 вересня 1941 року окупаційна влада колишньої столиці Радянської України розклеїла по місту близько 2000 оголошень: «Всі жиди міста Києва і його околиць повинні з'явитися в понеділок, 29 вересня, на ріг Мельниківської і Дегтярівській вулиць (біля кладовища)». Решта відомо.

2 жовтня начальник Головного управління імперської безпеки Рейнхардт Гейдріх отримав доповідь, в якої говорилося, що тільки за два дні, з 29 по 30 вересня, був ліквідований 33 771 єврей. У перші дні жовтня розстріляли тих, хто не з'явився за наказом, — близько 17 тис. осіб.

За весь час окупації Києва в Бабиному Яру, за одними даними, було розстріляно близько 100 тис. осіб, за іншими — 150 тисяч. Не тільки євреїв, а й циган, священиків, військовополонених і в'язнів концтаборів. Тільки 29 осіб змогли вибратися з цього пекла, — підкреслює Геннадій Євграфов в газеті «Єврейська панорама».

Анатолій Кузнєцов хлопчиськом став очевидцем цієї трагедії, а в зрілі роки написав книгу, назвав романом-документом і приніс цей обпалюючий документ в журнал «Юність». У журналі рукопис прочитали і порадили прибрати глави, в яких угледіли «антирадянщину» (порівняння німецького режиму зі сталінським). Але і від більш м'якого варіанту редактори були не в захваті — рукопис пішла по інстанціях і дійшла до ЦК КПРС. Автору розповіли, що до самого Суслова.

У підсумку рукопис від численних купюр, правок, позначок і виправлень втратила свій первісний вигляд. Автор обурився і навіть зажадав повернути рукопис, але не тут-то було.

Кузнецов згадував, що «Польовий (редактор журналу «Юність», — прим. ред.) цинічно, знущаючись, говорив: «Друкувати або не друкувати — не вам вирішувати. І рукопис вам ніхто не віддасть, і надрукуємо як вважаємо за потрібне». І надрукували... В спотвореному вигляді, попри протест автора.

Щоб якось втішити Кузнєцова, Польовий (автор «Повісті про справжню людину»!) пообіцяв проставити на першій сторінці «Роман друкується в скороченні» і ...обдурив. У 1966-му після всіх поневірянь роман-документ Анатолія Кузнєцова був опублікований в трьох номерах журналу, який миттєво зник з усіх книжкових кіосків. Між іншим, «Юність» в ті роки виходила накладом 200 тисяч.

У 1967 році в ще більш спотвореному цензурою вигляді роман вийшов окремою книгою у видавництві «Молода гвардія».

Два роки по тому Кузнєцов втік з СРСР, узявши з собою перезнятий на плівку повний варіант роману.

У передмові до першого безцензурного видання (тільки цей текст він просив «вважати дійсним»), що вийшов в Німеччині у видавництві «Посів» в 1970 р., автор писав, що «ситуація» в СРСР в черговий раз змінилася під час виходу «Бабиного Яру »окремою книжкою: «Компетентні люди мені говорили, що з книгою мені пощастило, ще місяць-другий, і вона б не вийшла. Роман раптом викликав гнів у ЦК ВЛКСМ, потім в ЦК КПРС, публікація «Бабиного Яру» взагалі була визнана помилкою, перевидання заборонено, в бібліотеках книгу перестали видавати; починалася нова хвиля державного антисемітизму».

З вступної глави до повного видання «Бабиного Яру»: «Перший варіант (цієї книги), можна сказати, написаний, коли мені було 14 років. У товстий саморобний зошит я, в ті часи голодний, судомний хлопчисько, по гарячих слідах записав все, що бачив, чув і знав про Бабин Яр. Зошит цей називався «Бабин Яр», і я ховав його від сторонніх очей. Одного разу мій зошит знайшла ...мати, прочитала, плакала і порадила зберігати. Вона перша сказала, що коли-небудь я повинен написати книгу. Чим більше я жив на світі, тим більше переконувався, що зобов'язаний це зробити.

Я намагався писати звичайний роман ...але правда життя, перетворюючись на «правду художню» ...на очах тьмяніла, ставала банальною, гладенькою, брехливою і, нарешті, підлою.

Я пишу цю книгу, не думаючи більше ні про які методи, ні про яку владу, кордони, цензуру чи національні забобони. Я пишу так, немов даю під присягою ...показання на найвищому чесному суді — і відповідаю за кожне своє слово. У цій книзі розказано тільки правда — так, як це було...

Виріс я на околиці Києва — Куренівці, неподалік від великого яру, назва якого свого часу була відома лише місцевим жителям: Бабин Яр ...По дну його завжди протікав дуже симпатичний чистий струмочок...

— Дід, — запитав я, — євреїв тут стріляли або далі?..

Ми знали цей струмок як свої п'ять пальців... У ньому був хороший крупнозернистий пісок, але зараз він був весь чомусь усипаний білими камінчиками. Я нахилився і підняв один, щоб розглянути. Це був обгорілий шматочок кістки завбільшки з ніготь, з одного боку білий, з іншого — чорний ...ми довго йшли по цих кісточках, поки не прийшли до самого початку яру, і струмок зник, він тут зароджувався з багатьох джерел, ...звідси-то він і вимивав кістки.

Яр тут став вузьким, ...в одному місці пісок став сірим. Раптом ми зрозуміли, що йдемо по людському попелу. Ми походили навколо, знайшли багато цілих кісток, свіжий, ще сирий череп і знову шматки чорної золи серед сірих пісків. Я підібрав один шматок, кілограмів зо два вагою, забрав з собою і зберіг.

Втеча Анатолія Кузнєцова був настільки надзвичайною подією, що глава КДБ Юрій Андропов вважав за потрібне інформувати про це Раду Міністрів. «24 липня 1969 р. в Англії з метою збору матеріалів для створення нового твору про В. І. Леніна виїхав Кузнєцов Анатолій Васильович, 1929 року народження, уродженець м. Києва, член КПРС з 1955 р, відповідальний секретар Тульського відділення Спілки письменників РРФСР...

Літературною діяльністю Кузнецов займається з 1948 р. Найбільшими його творами є «Продовження легенди», «Бабин Яр» (виданий в 33 країнах світу) і «Вогонь»...

За інформацією посольства СРСР в Англії, увечері 28 липня Кузнєцов пішов з готелю і, як повідомило пізніше Міністерство закордонних справ Англії, звернувся з клопотанням дозволити йому залишитися в країні. Прохання Кузнєцова задоволене.

З жовтня 1968 року з Кузнєцовим підтримував контакт співробітник органів держбезпеки, якого він інформував про серйозні компрометуючи матеріали щодо групи письменників зі свого близького оточення».

Союз письменників необхідні збори провів, факти зрадництва і негідної поведінки окремих своїх членів засудив. Крім того, в «Литературной газете» з'явилася гнівна стаття Бориса Польового «Кілька слів про колишнього Анатолія Кузнецова», в якій головний редактор «Юності» розповів urbi et orbi, який його «колишній» автор «негідник, негідник і пройдисвіт».

Єдиною людиною в Лондоні, якого Анатолій Кузнєцов знав, та й то по голосу, був Анатолій Максимович Гольдберг. Це він, коментатор Російської служби Бі-бі-сі, щодня виходив в ефір зі своєю програмою «Дивлячись з Лондона», яку в Радянському Союзі, попри «глушилки», все-таки ухитрялися слухати мільйони радянських громадян.

Гольдберг допоміг Кузнєцову зв'язатися з авторитетними англійськими газетами. І вже 1 серпня англійські читачі змогли ознайомитися зі «Зверненням до світової громадськості», «Заявою про вихід з КПРС» і «Відкритим листом уряду СРСР» радянського втікача, в яких він пояснював мотиви свого вчинку.

А через кілька днів — з визнанням про співпрацю з КДБ і доносах (які, за його твердженням, становили собою розлогу «журавлину») на Євгена Євтушенка, Василя Аксьонова та Анатолія Гладиліна. Потім Кузнєцов публічно оголосив про вихід зі всіх радянських організацій і відрікся від усього того, що було надруковано під його прізвищем, заявивши, що «був нечесним, слабовільним автором, пристосуванцем».

За роки еміграції Кузнецов практично нічого не написав — це була важка творча криза, яку Анатолій долав, пішовши в журналістику: з осені 1972 року працював на радіостанції «Свобода», регулярно виступаючи в програмі «Письменники біля мікрофона». До літератури не повернувся — залишився в історії автором унікальної книги про Бабин Яр.

У 1986-му Віктор Некрасов, що жив в еміграції, завершив статтю «Бабин Яр, 45 років» словами: «Тут розстріляні люди різних національностей, але тільки євреї вбиті за те, що вони євреї...».

29 вересня 2009 року був відкритий пам'ятник письменникові Анатолію Кузнєцову і його герою з роману «Бабин Яр»: хлопчик читає наказ німецької окупаційної влади: «Всі жиди міста Києва...». Олексій Кузнєцов, син письменника, назвав цей пам'ятник «оголеним нервом». Додати до цього нічого.

На ілюстрації: фрагмент пам'ятника Анатолію Кузнєцову в Києві