Історія Час і ми

Біля будівлі Печерського суду увічнять найгучніший процес в історії Києва

06:43 08 кві.  1211 Читайте на: УКР РУС

Незвичайний пам'ятний знак, присвячений справі Бейліса, повинен з'явитися в самому центрі столиці — у колишньої будівлі Присутствених місць, де в 1911 — 1913-му роках проходив суд, що привернув увагу всього світу.

На початку минулого століття Київ рідко потрапляв до інформаційних випусків — як світова, так і внутрішня політика вершилася не тут, — пише Михайло Гольд на сайті LB.ua. Навіть за чисельністю населення «мать городов русских» була порівнянна хіба що з Ригою і Лодзю, поступаючись Варшаві та Одесі, не кажучи вже про обидві столиці імперії. Тим примітніше подія, що у 1911 — 1913-му роках поставила Київ в самий центр інформаційного порядку денного і окупувала перші шпальти провідних газет світу. Мова про знаменитий процес Бейліса, на який відгукнулися такі різні люди, як фантаст Герберт Уеллс і архієпископ Кентерберійський, Олександр Блок і майбутні глави британського МЗС Чемберлен і Бальфур, Томас Манн і Немирович-Данченко, видатний афроамериканський лідер Букер Вашингтон і Зінаїда Гіппіус, і багато, багато інших.

Будівля Присутствених місць за пам'ятником Богдану Хмельницькому. Ілюстрація: archunion.format.com.ua

Процес проходив у самому серці Києва — у будівлі Присутствених місць між Софійським і Михайлівським соборами (нині тут розташований Печерський суд). Складно повірити, що такий яскравий фрагмент публічної (нехай і не героїчної) історії Києва досі не зафіксований у міському просторі. Виправити це покликана пам'ятна інсталяція у вигляді діючої зупинки громадського транспорту прямо біля входу до Печерського суду — проект вже готовий і проходить узгодження в різних інстанціях.

Втім, про все по порядку. 21 березня 1911 року щоденна газета «Киевлянин» повідомила, що «...по Кирилівській вулиці ...знайшли в невеликій печері труп хлопчика ...біля якого лежав шкіряний учнівський пояс, кілька зошитів, кашкет і куртка». Убитий, на тілі якого виявили колоті рани, виявився учнем Київського духовного училища 12-річним Андрійком Ющинським. Ще до проведення судово-медичної експертизи на ім'я прокурора, начальника розшукового відділення, поліцмейстера і т.д. стали приходити анонімки, що звинувачували у вбивстві євреїв, яки нібито замішують мацу на крові християнських дітей (Песах в той рік припадав на 1 квітня).

Газета «Двуглавый орел» з фото «замученнаго жидами» отрока

Вже на похоронах хлопчика члени «Союза русского народа» поширювали листівку із закликом «бити жидів, виганяти їх, не прощати пролиття православної крові!». Теза про ритуальне вбивство була охоче підхоплена чорносотенною пресою і правими депутатами Державної думи. При цьому державні мужі лякали, мовляв, якщо «немає можливості викрити на суді іудея, що ріже російську дитину і викачує з неї кров ...будуть єврейські погроми». Для Петербурга все складалося вкрай вдало, адже за пару місяців до київського вбивства у Думі почали обговорювати «небезпечний» законопроект, який скасовує смугу осілості. Росія залишалася єдиною країною у Європі, що відмовляла іудеям в рівноправності, але за узаконену дискримінацію горою стояв сам государ-імператор, і «єврей-вбивця» став би козирем в руках прихильників жорсткої лінії. Міністр юстиції Щегловитов був переконаний у ритуальному характері злочину і призначив контролювати хід слідства прокурора Київської судової палати Георгія Чаплинського, чиї антисемітські погляди ні для кого не були секретом. Іншими словами, винні вже були призначені, залишалося знайти лише конкретного козла відпущення.

Мендель Бейліс під вартою

І його знайшли — благо, до розслідування підключилися добровільні помічники — чорносотенці з організації «Двуглавый орел», глава якої згадав, що неподалік від місця злочину розташований цегельний завод Іони Зайцева. Це було дуже до речі, тим більше, що прикажчиком на заводі працював 37-річний Мендель Бейліс.

Вночі 22 липня будиночок батька п'ятьох дітей Бейліса оточили 15 (!) жандармів, та перепровадили прикажчика і його 9-річного сина навіть не в ділянку або в'язницю, а в охоронне відділення, де утримували небезпечних політичних злочинців. Дитину через три дні відпустили, а для Менделя все тільки починалося.

Про «вірність» прикажчика єврейським традиціям свідчило хоча б те, що він працював у суботу, віддав сина до російської гімназії і приятелював з місцевим православним священиком. Нічого підозрілого у будинку Бейліса виявлено не було, сам він в день вбивства був у своїй конторі на очах у безлічі людей, та й судова експертиза не виявила жодної ознаки бузувірського ритуалу (існування якого спростовували теологи різних конфесій). Це не збентежило начальство, але коли і повторна експертиза не принесла бажаних результатів, в акті просто проігнорували її висновки. Слідство схилялося до вбивства на кримінальному грунті — Андрюша дружив із сином власниці злодійського кубла і скупницею краденого Вірою Чеберяк і, ймовірно, був усунутий як небажаний свідок її махінацій. Все це було зовсім не те, чого чекали від служивих в Петербурзі, тому чесних розшуковиків усунули — так справа Бейліса стало останнім кривавим наклепом у Європі, причому, підтриманим владою на вищому рівні.

Василь Шульгін

Проте, ритуальна версія руйнувалася на очах — її спростовували як судові експерти, так і видатні православні богослови. Дійшло до смішного — за Бейліса, не бажаючи виставляти себе на посміховисько, заступилися деякі видні антисеміти, наприклад, член Київського клубу російських націоналістів, редактор газети «Киевлянин», монархіст Василь Шульгін.

Члени судової палати ратували за припинення справи, голова окружного суду відмовився його вести, але нагорі не здавалися — процес тривав, а його результатом мав стати вирок не тільки Бейлісу, а й п'яти мільйонам його одноплемінників у Російській імперії. «Держава повинна визнати євреїв народом, настільки ж небезпечним для людства, наскільки небезпечні вовки, скорпіони, гадюки, павуки отруйні та інша тварина, що підлягає знищенню, — писало «Русское знамя». — Жидів треба поставити штучно в такі умови, щоб вони постійно вимирали: ось у чому полягає нині обов'язок уряду та кращих людей країни».

Суд присяжних

У такій атмосфері готувався суд над прикажчиком, і «кращим людям країни» була відведена в цьому фарсі особлива роль. Як правило, суд присяжних формувався переважно з дворян, купців і інтелігенції, але на цей раз ризикувати не можна було, тому звинувачення зробило ставку на найтемніші верстви російського суспільства. З 12-ти присяжних п'ятеро, включаючи старшину, були у «Союзе русского народа», органом якого і було погромне «Русское знамя». Кілька селян, візник, співробітник пошти, дрібний чиновник, службовець вокзалу, контролер трамвая, працівник винного складу — ці люди не могли помилитися, підтримавши ідеологічно правильний і освячений вище вердикт. Але навіть вони не взяли гріх на душу, занадто вже білими нитками було шито звинувачення, занадто очевидною була брехня свідків, яку терпляче викривав захист.

28 жовтня 1913 року у 18.00 суд зняв з Менделя Бейліса звинувачення у ритуальному вбивстві — прикажчик був звільнений прямо в залі і повернувся додому у той же вечір. Взимку наступного року Мендель з сім'єю залишить Росію, на шість років осяде у Хайфі, а звідти відправиться до Сполучених Штатів, де помре влітку 1935-го.

Сім'я Бейліса незадовго до від'їзду з Києва

Його справа стане сюжетом десятків книг, кількох кінофільмів і навіть одного вальсу. Але так і не залишить сліду в київській топоніміці, ніби все це відбувалося не у ста метрах від пам'ятника Богдану Хмельницькому, а у безповітряному просторі. Воно і зрозуміло — адже Бейліс не герой, а жертва обставин, чиє ім'я недоречно виглядало б в назві вулиці або на пам'ятнику. Але і обставини (тим більше такі!) не заслуговують зневаги, якщо ми не хочемо повторення історії.

Цим керувався ініціатор конкурсу на кращу ідею пам'ятного знака, присвяченого справі Бейліса, В'ячеслав Москалевський, і незалежне агентство «Урбан Куратори», яке виступило в якості організатора.

З п'яти проектів журі обрало роботу Ганни Звягінцевої — молодої, але вже відомої художниці, учасниці Венеціанського бієнале і двічі лауреата премії PinchukArtCentre.

Ганна Звягінцева

Треба визнати, ідея перетворити зупинку тролейбуса у творчий об'єкт, що несе інформаційне та емоційне навантаження — виглядає дуже оригінально (Ганні допомагали архітектурне бюро ФОРМА і графічний дизайнер Олена Соломадіна). Це не класичний пам'ятник, який можна споглядати з різним ступенем відстороненості — тут кожен потенційний пасажир мимоволі стає учасником історичної реконструкції. Що таке зупинка? Вимушена пауза, яка трапляється у житті кожного — пауза, яку часом нічим зайняти. На цій зупинці буде. У кутку відтворено фрагмент залізної клітки для підсудного — це прикмета дня сьогоднішнього — Бейліс в такий не сидів, але на рівні символу рішення працює на всі сто. У центрі — навпроти клітини з одинарним сидінням — лавки для очікуючих, що реконструюють лави присяжних. Можна опинитися як в ролі обвинуваченого, так і в ролі вершителя його долі — і цей вибір не завжди залежить від нас. Лави розташовані не вздовж дороги, а навпаки місця для підсудного, що викликає дискомфорт, але скромний прикажчик, на якого були спрямовані погляди не тільки присяжних, але і всього світу, зазнав цей дискомфорт повною мірою.

Несучій конструкції зупинки з бетону надано форму модульної сітки газети. На ній — обрана інформація по справі Бейліса, цитати, фото, пряма мова експертів тощо. Деякі площині залишені порожніми — згадайте ромські погроми 2017 - 2018 років у Києві, Одесі, Львові та Тернополі — вони теж можуть знайти своє місце в історії ненависті і упереджень, і частково відображені на стендах інсталяції.

Проект-інсталяція на згадку про справу Бейліса

Газета не випадково стала важливим елементом композиції — справа Бейліса була розкручена завдяки ЗМІ — починаючи з публікації фото вбитого хлопчика і антисемітського камбіля панії, піднятої чорносотенцями, до протестів діячів культури у західній пресі.

Враження підсилить білий тротуар з графічною схемою структури залу засідань суду — тут сидів суддя, а це — місце для адвокатів. Все це виглядає досить інтригуюче і змушує уповільнити крок, опинившись всередині об'єкта — не тільки фізично, а й емоційно.

Рефлексія (точніше, її відсутність) — на жаль, не найсильніша сторона українського суспільства. Тому масштабна кампанія з перейменування вулиць, що захлеснула країну в останні роки, перетворилася на фетиш. Адже минуле не зживається зміною старої таблички — це дорога з двостороннім рухом, де нам відведена роль не пасивних глядачів.
Інсталяція біля будівлі суду, де понад 100 років тому проходив найгучніший процес в історії Києва — рідкісний приклад співучасті «пасажирів» (а всі ми так чи інакше кудись рухаємося) в акті осягнення минулого свого міста. Звичайно, ще треба отримати дозволи на «ребрендинг» зупинки і зміну тротуарного покриття, і сприяння влади в даному питанні продемонструє, що політика пам'яті для батьків міста — більше, ніж галочка у звіті про виконану роботу.

На ілюстрації: проект-інсталяція на згадку про справу Бейліса

Новини

Найпопулярніше