Американський історик представив документи КДБ УРСР про стеження за іноземцями

— Михайло, наскільки просто було в ті роки західному туристові відвідати Радянський Союз? — звернулася з питанням до історика українська єврейська газета «Хадашот».   

— Якщо іноземець прибував в складі туристичної групи і слідував з нею за заздалегідь затвердженим маршрутом — проблем зазвичай не виникало. Але оформлення поїздок до родичів вимагало заповнення «приймаючою стороною» відповідних анкет та отримання спеціального дозволу на зустріч з іноземцем.

Щоправда, іноді на свій страх і ризик деякі туристи відхилялися від маршруту, але такі вольності влада припиняла. Так, у звіті КДБ «Про перебування у Львові американських туристів» (червень 1962 року), зазначається:

Окремі туристи робили спроби самостійно виїхати в села Львівської області. Так, туристка Влах Ольга Михайлівна, 1904 року народження, 11 червня самовільно виїхала до своїх родичів в село Коцур, Бобрського району, Львівської області, де була затримана. Факт порушення Влах встановленого туристського маршруту був офіційно задокументований.

— Наскільки активно гіди «Інтуриста» були задіяні в ідеологічній обробці іноземців?

— Інформування про настрої гостей і протистояння «ідеологічним диверсіям» входило в прямі обов'язки гідів-перекладачів. Окрім штатних працівників «Інтуриста», нагляд за поведінкою і контактами іноземців здійснювали органи держбезпеки, а також партійно-комсомольський актив і дружинники.

Цікава причина потрапляння у звіт КДБ двох американок:

Туристка Дмітрієфф Анна-Марія, 1917 року народження, уродженка штату Огайо 10 червня... відвідала у Львові Стрийський парк, де, з дозволу гіда, зірвала кілька листків червонолистого бука і поклала їх у сумку, заявивши нашому агенту, що ці листки й квіти вона взяла на пам'ять, висушить і повезе в США. Там же Дмітрієфф фотографувала ...недбало одягнених жінок, які працювали на квіткових клумбах.

Берлінер Гертруда Хаімовна, під час відвідин 7 червня Львівського електролампового заводу, фотографувала апаратом «Кодак» нову склопіч для виробництва скляних кінескопів, яка, за повідомленням адміністрації заводу, є нововведенням у технічному відношенні.

За цими фактами поінформований КДБ УРСР для прийняття заходів при виїзді туристки з Радянського Союзу.

— Яке було загальне враження іноземців від повоєнного СРСР?

— З огляду на шпигуноманію, перші враження іноземців від контактів з радянськими людьми були не на користь СРСР. Наприклад, в листопаду 1954 р. секретар ЦК ЛКСМУ Шевель інформував ЦК про перебування в Києві учасників сесії Міжнародного союзу студентів:

Треба доповісти, що 1 вересня три члени делегації (з Норвегії та Данії) пішли гуляти містом, фотографували чергу біля магазину на розі вул. Леніна і Пирогова і були при цьому затримані публікою з черги, а потім відправлені до відділення міліції. Після з'ясування їх відпустили.

У 1950-ті роки уявлення про СРСР як передову державу, яке намагався нав'язати «Інтурист», повністю перекреслювалось низьким рівнем обслуговування. У липні 1956-го Уповноважений Ради у справах релігійних культів Вільховий у звіті про перебування в УРСР групи рабинів, повідомляв:

Рабини-туристи з Америки були не дуже задоволені тим, що в кіосках при «Інтуристі» (в Києві та Одесі), немає в продажу звичайного паперу. Турист хоче написати лист, просить у продавця папір для письма, а йому замість паперу пропонують невеликий блокнот. «Що? У вас паперу для письма немає?».

Радянська буденність з чергами і мізерним вибором товарів, постійно привертала увагу іноземців. У зв'язку з цим оригінальну пропозицію висунув в травні 1962 року секретар Львівського обкому комсомолу Кузько:

Львів є туристичним містом і влітку тут буває багато іноземних туристів. У магазинах іноді створюються великі черги. Це незручно для покупців і, по-друге, деякі борзописці ходять і фотографують наші черги. Тому треба перенести частину торгових точок на околиці.

— Як гіди зазвичай реагували на «провокаційні» питання, зокрема, про міжнаціональні відносини?

— Треба розуміти, що всі питання туристів щодо «єврейської проблеми» в СРСР кваліфікувалися як провокаційні. У «Інтуристі» розробляли спеціальні методички, де єврейське питання називалося надуманим, пропонувався статистичний матеріал про успіхи Єврейської автономної області і т.п.

Проте залишалося безліч тем (не тільки у сфері міжетнічних відносин), які ставили гідів в глухий кут. Дозволю собі процитувати ряд питань, заданих слухачами семінару для лекторів, які виступають перед іноземцями.

— Чому останні 2-3 роки наші люди крім як в Москві, Ленінграді та Києві не можуть купити м'яса та інших важливих харчових продуктів? Коли ця проблема буде вирішена?

— Скажіть, будь ласка, а скільки ж коштує у нас одна 4-х кімнатна мебльована квартира для сім'ї, якщо зняття однієї кімнати обходиться в 30-40 рублів? Чим же нам парирувати?

— У кожній аудиторії запитують, чому у нас жінки займаються важкою фізичною працею. Як відповісти краще?

— Туристи дуже часто цікавляться максимумом зарплати, запитують, як оплачується праця членів Політбюро? Що Ви порадите відповісти?

— Чому люди отримують пенсію по 40-50 рублів, тоді як прожитковий мінімум в країні 70 рублів? Як їм прожити без сторонньої допомоги?

— Чому в СРСР не дозволений вільний виїзд за кордон? (Наприклад, на виставки, фестивалі)?

— Іноземні туристи часто питають — чому у вас в СРСР немає критики керівних діячів, а в США і ін. країнах зі сторінок преси і з трибун критикується Картер та інші президенти. У вас що — така критика заборонена? Як нам відповідати на подібні питання?

— Думаю, на багато з цих питань хотіли б отримати відповіді мільйони радянських людей. Але повернемося до єврейської теми. Чи правда, що іноземців принципово, під різними приводами, не пускали в Бабин Яр?

— У 1950-х — 1960-х роках гіди-перекладачі за розпорядженням начальства дійсно відмовлялися показувати туристам Бабин Яр. Кореспондент The New York Times Гаррісон Салісбури так описує свої враження від контактів з київським гідом в 1962 році:

В автобусі турист просить гіда відвезти його в Бабин Яр. Гід каже: «Це дуже важко, знаходиться за межею міста, у Вас повинен бути спеціальний пропуск. Там нема на що дивитися».

Дійсно, там нема на що дивитися. Це покинутий яр, частина якого використовується як міське звалище. Влада планує засипати яр і побудувати там спортивний центр.

Це відбувалося незабаром після Куренівської трагедії 1961 року, коли замивання Бабиного Яру призвело до катастрофи: пульпа прорвала дамбу і грязьовий вал висотою 4 метри накрив Куренівку — за офіційними даними, загинули 145 осіб, за неофіційними — півтори тисячі. Зрозуміло, що це місце, вже відоме на Заході з поеми Євтушенко, не хотіли показувати туристам.

Тема Бабиного Яру спливала неодноразово, але гіди пояснювали начальству, що не в міру допитливі туристи перебували в «полоні буржуазної пропаганди». Щоправда, не тільки «особи єврейської національності» перебували в полоні «сіоністських вигадок». Наприклад, у звіті Управління з іноземного туризму «Про перебування в м.Києві групи туристів з Франції — мерів і муніципальних радників» (5-9 травня 1979 р.) зазначалося:

Під час екскурсій виникали питання тенденційного характеру: хотіла б Україна отримати самостійність, і як український народ дивиться на централізовану владу Москви, що трапилося з Шелестом і де він зараз, чи є єврейська громада в Києві і її приблизна чисельність, синагога, єврейське кладовище і в якому воно стані, скільки загинуло євреїв в Києві і в Бабиному Яру під час війни, чому в СРСР немає страйків, чи не тому, що вони заборонені і т. ін.

— Після відкриття радянського пам'ятника «жертвам фашизму» ситуація все-таки змінилася, до нього навіть возили офіційні закордонні делегації...

— У цьому сенсі найбільш значущим був візит в серпні 1979 року письменника Елі Візеля, призначеного президентом США Картером главою президентської комісії з питань Голокосту. Майбутній лауреат Нобелівської премії миру був членом великої групи туристів, яка удостоїлася доповіді начальника Головного управління по іноземному туризму при Раді міністрів УРСР Віктора Добротвора:

2-3 серпня 1979 р. у Києві перебувала група туристів з США в кількості 48 осіб, яка представляла так звану президентську комісію з питання «Голокост». У складі групи були члени комісії, представники єврейських громад, викладачі університетів, колишні ув'язнені концтаборів, а також журналісти, фоторепортери та ін. Групу супроводжував Едвард Сандерс, спеціальний помічник президента та державного секретаря США.

Чиновник в подробицях описав дії членів комісії на церемонії в Бабиному Яру, дивні з погляду радянської людини.

У Бабиному Яру було організовано покладання вінків до пам'ятника жертвам фашизму з написом російською, англійською мовами та івритом. Байард Растин, негр за національністю (sic!), колишній політичний радник Мартіна Лютера Кінга виступив з короткою промовою й у честь загиблих заспівав негритянську пісню, присвячену борцям за свободу. Після чого виступив Елі Візель, заявивши, що вони в США пам'ятають євреїв в Бабиному Яру, шанують їх пам'ять, моляться за них, і що це місце задовго до спорудження пам'ятника вважалося священним. Потім туристи співали релігійні гімни, молилися, всіляко підкреслювали свою скорботу.

У заключному абзаці чиновник зважився донести до керівництва головне: не рядовий турист, а глава американської комісії з Голокосту обурився тим, що на меморіальній плиті жодним словом не згадано євреїв, розстріляних тут. І заявив, що підніме це питання перед своїм урядом (слово своє Візель стримав).

Розмовляв Михайло Гольд