Сергій Бизов: «Страшніше за військовий час, буде період повоєнний»

Які головні виклики стоять перед профспілковим рухом країни під час війни?

Основним викликом є захист соціально-економічних прав працівників і, що важливо, захист наших членів профспілок, які сьогодні перебувають на фронті. Загалом понад 500 тисяч людей з наших трудових колективів сьогодні на передовій. Вони не можуть наразі сплачувати членські внески, але й ми не маємо права залишити своїх людей.

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Маючи ті невеликі внески, що є, первинні профспілкові організації, обласні об'єднання, галузеві профспілки і ми, як Федерація, забезпечуємо наших захисників усім можливим. З початку війни на це було виділено близько мільярда гривень. Кошти йдуть на все: бронежилети, автомобілі, каски, аптечки, соціальні виплати за поранення, допомогу з житлом, а в разі загибелі — на похорони та забезпечення родин.

Щодо реабілітації поранених, то 24 800 діючих військовослужбовців, які є членами профспілок, пройшли медичну реабілітацію за стандартами НСЗУ на базі наших закладів. Найбільше це стосується Харківщини та Полтавщини, бо туди ближче їхати з фронту. Ми працюємо напряму з командуванням ОК «Північ», командуванням сухопутних військ та медичними госпіталями. Хочу підкреслити, що ця допомога стосується виключно членів профспілок.

Часто можна почути, що профспілки застаріли і не відповідають сучасним вимогам. Ви з цим згодні?

Я б сказав так: застаріли не профспілки як явище, а їхня стара модель. Якщо профспілка існує тільки для збору внесків і формальних поїздок у санаторій — вона мертва. Людина має відчувати, що профспілка реально її захищає.

Наприклад, «Профспілка захисників України», яку я очолив у 2020 році, працює зовсім інакше. У нас 103 тисячі членів, серед них 76 тисяч — діючі військовослужбовці. Членство означає конкретні переваги: безкоштовна реабілітація, виплати при пораненні, підтримка з працевлаштуванням, допомога ветеранам. Навіть житло ми купували для окремих бригад. Це практичні речі, які відчуває кожна людина.

Але чому тоді люди виходять із профспілок?

Тому що вони не бачили від них користі. Наприклад, державні службовці масово виходили з профспілок, бо ті не захищали їхні інтереси. У результаті виник стереотип: «профспілка ні на що не здатна». У нас є приклади, коли з профспілки державних установ масово виходять працівники, наприклад, з апарату Уповноваженого чи Міністерства юстиції, бо не відчувають захисту. Загалом, керівник галузевої профспілки не може залишати голову первинної організації сам на сам із роботодавцем чи зовнішніми проблемами, інакше така профспілка приречена.

Але подивіться й на сильні приклади: профспілка металургів, якою керує Богдан Аверковський, київська профспілка медиків на чолі з Сергієм Кубанським, профспілка атомників чи шахтарів. Там, де є лідер, який не ховається за паперами, а бере на себе відповідальність — там профспілка жива і сильна. Вони виграють суди, відстоюють робочі місця, впливають на рішення влади.

Тобто майбутнє профспілкового руху ви бачите у зміні підходу?

Абсолютно. Майбутнє — це профспілки, в центрі яких людина, а не членський внесок. Якщо ми з вами втрьох завтра створимо первинну профспілкову організацію, підпишемо колективний договір із роботодавцем — ми разом несемо відповідальність за захист один одного. А у старій системі часто виходило так: людину двадцять років автоматично утримували в профспілці, вона й не знала про це, а коли приходила біда — залишалася сама. Тому головне — повернути зміст. Профспілка має бути не бюрократичним апаратом, а справжнім соціальним партнером і для працівників, і для держави.

Чи можуть профспілки залишатися дієвими захисниками прав працівників в умовах скорочень, мобілізації та економічної кризи?

Тут важливо розуміти, що профспілка — це не її керівник, а насамперед самоорганізація трудового колективу та лідер на місці. Якщо первинна організація існує лише на папері, вона нікого захистити не може. Якщо її лідер є «ручним» у роботодавця — теж нікого не захистить. Але якщо трудовий колектив об'єднаний ідеєю профспілкового руху, ідеєю самоорганізації та братерства, то така організація є міцною, і з нею рахуються і роботодавці, і галузеві міністерства. Такі приклади є як у приватному, так і в державному секторі. Майбутнє за тим рухом, де лідер не ховається за папірцями, а може підняти за собою людей. З такою профспілкою рахуватимуться.

Як ви дієте, коли підприємство зупиняється і працівники опиняються на вулиці? Ви, як федерація, можете їм допомогти?

Якщо підприємство закривається, можливості профспілки об'єктивно обмежені. Ми лише можемо спробувати перенавчити працівника чи надати якусь тимчасову допомогу. Але казати, що ми нічого не робимо, неправильно. Ми робимо певні кроки. Навіть у військовий час. Ми розуміємо відповідальність, адже ворог тільки чекає на внутрішні підриви.

Проблема ж часто системна. У нас просто немає індустріальної стратегії. Ось, наприклад, Інгулецький ГЗК зупинився — бо фізично не міг платити за електроенергію. Ціна для промисловості — колосальна.

А на Полтавському ГЗК — під загрозою 7 тисяч працівників. Підприємство може зупинитися через затримку з поверненням ПДВ. Держава не повертає комбінату 1,5 мільярда гривень — ризикуючи втратити 6 мільярдів для економіки.

І дуже багато залежить від керівництва підприємства. Захотів — не підняв зарплату, заморозив стандарти, звільнив чи взагалі розігнав профспілку.

А коли потрібно захищати країну — кого першим беруть або призивають? Трудові колективи. Такі, як я, йдуть добровольцями. А хто не мобілізувався сам — того просто вкинули в бус і відправили на фронт. На передовій ми стоїмо пліч-о-пліч — добровольці й мобілізовані, однаково, щоб вижити. І це об’єднує сильніше за будь-яку партію чи наказ.

На жаль, зараз у військовий час ніхто не говорить про трудовий подвиг. Наведу приклад: коли росіяни вдарили по Трипільській ТЕЦ, я особисто спілкувався з енергетиками, які дивом вижили. На моє запитання, чому вони не сховалися, коли летіли ракети, почули у відповідь: «А куди нам ховатися? Ми виконували свій обов’язок. Тут усі наші — ми не могли піти».

Тисячі робітників продовжують виконувати свій обов’язок у прифронтових областях. Вони — справжні герої. І про них, на жаль, майже не говорять.

У нас народ героїчний. Герої ті, хто залишився тут, у країні. Бо простіше було б виїхати за кордон, отримувати соцвиплати й звідти розповідати, як треба любити Україну. Але любити її потрібно тут — своїм власним прикладом.

Яку роль профспілки відіграватимуть у відбудові України, зокрема у реінтеграції ветеранів?

Роль профспілок у повоєнний час буде стратегічною. Реінтеграція ветеранів відбуватиметься саме в трудових колективах, а не в спеціальних ветеранських хабах на 40-50 людей. Там, де була створена сильна профспілкова організація, де колектив не кинув свого, підтримував родину фінансово, — в таких колективах люди залишатимуться. Адаптація в чужих екосистемах проходить складно. У нас був приклад: хлопець з 72-ї бригади, нагороджений орденом Богдана Хмельницького, працевлаштувався заступником департаменту в Міністерство у справах ветеранів. Не витримав психологічно два місяці, сів на танк і поїхав брати участь у Курській операції.

Сьогодні всі говорять про ветеранський бізнес, мовляв, пільги їх принижують. Але я, як син учасника бойових дій в Афганістані, виріс у родині, яка вижила лише завдяки цим пільгам. Ветеран із пенсією 11 тисяч гривень виживає, а не принижується.

Наразі для ветеранів передбачені гранти на відкриття своєї справи. Це непогано, але тут є свої нюанси. За мільйон гривень ветеран має створити підприємство, працевлаштувати двох побратимів і два роки платити за них ЄСВ. В основному це сфера обслуговування — кав'ярня, СТО, піцерії та інше. Але в людей просто немає грошей, і ця сфера страждатиме, а мільйон гривень швидко «проїдається». Якщо у половини з 10 тисяч ветеранів бізнес не вийде, ми отримаємо 15 тисяч людей, які справедливо запитають: «Навіщо ви з нас робили бізнесменів? Я ніколи ним не був, я хочу працювати і отримувати зарплату». І тут важливо, щоб дати їм можливість працювати. У розпорядженні ФДМУ є наразі безліч об’єктів, які просто заростають бур’яном. То чому б не віддати іх ветеранам, що вони могли організувати свою справу? А там і побратими підтягнуться. Ми працюємо над цим зараз.

Чи реально сьогодні відстоювати колективні договори, особливо в приватному секторі?

Тільки через «холодну дипломатію» — твердий, поважний діалог. Сьогодні працівники і приватний бізнес опинилися в одному човні: роботодавець зацікавлений у мотивованому працівникові, а працівник — у стабільній роботі. Звісно, не всі приватні роботодавці входять до Асоціацій роботодавців, але там, де є відкритість до діалогу, ми завжди знаходимо спільні рішення. Це і є «холодна дипломатія»: сідаємо за стіл переговорів, обговорюємо проблеми, і часто бізнес сам делегує профспілці частину функцій — наприклад, підвищення кваліфікації персоналу.

Є позитивні приклади. На Рівненському бурштиновому заводі новий власник сів за стіл з головою профспілки і вони разом визначають, скільки потрібно виділити для військовослужбовців та ветеранів. Власник «Міст Експрес» В'ячеслав Лисенко також вирішує всі питання з головою первинної організації. На Одеському припортовому заводі директор і голова профспілки пліч-о-пліч працюють над збереженням колективу та запуском підприємства.

Але є й негативні випадки. У Харкові на підшипниковому заводі просто припинили перераховувати членські внески, а на тракторному дали команду розігнати профспілку. Довелося втручатися в ручному режимі, щоб пояснити незаконність таких дій у воєнний час. Або на Миколаївському суднобудівному заводі люди 8 місяців не отримують зарплату, але самі виходять на роботу, щоб охороняти завод від розкрадання, а новий керівник від них просто ховається.

Наскільки українські профспілки інтегровані в міжнародний рух? Чи допомагають вам партнери?

Так, ми є членами Європейської конфедерації профспілок з правом голосу, а також членами виконкому світових профспілок. У нас налагоджена тісна співпраця з данськими, шведськими, норвезькими, швейцарськими профспілками. Наприклад, у 2023 році ми проводили мітинг у Лозанні проти допуску російських і білоруських спортсменів до Олімпіади, і швейцарські профспілки нас підтримали.

З початку війни 50 тисяч переселенців жили в майновому комплексі ФПУ, ми їх годували та прихистили. Це відбувалося за фінансової допомоги американських та європейських профспілок. Зараз данські та шведські партнери пропонують нові програми для зміцнення профспілкового руху, підвищення кваліфікації та посилення соціального діалогу.

Чи є сьогодні діалог з владою?

З моїм приходом за три місяці ми змогли оживити Національну тристоронню соціально-економічну раду (НТСР) — основний майданчик соціального діалогу, куди входять представники Кабміну, роботодавців та профспілок. Урядова сторона вже сформована, документи подані на реєстрацію до Мін'юсту. Це те, чого не могли зробити останні п'ять років.

Крім того, є особисте спілкування майже з усіма міністрами та керівниками комітетів Верховної Ради. В ручному режимі комунікація для галузевих профспілок відбувається. Проте, звісно, вона не може бути такою, як до війни, через обмеження воєнного часу.

Тобто ви бачите себе в ролі партнера держави у моделюванні майбутнього?

Так. Моє завдання — утримати систему і змоделювати майбутнє профспілкового руху. Для цього потрібна єдина організація, сильний соціальний діалог і незалежна матеріальна база. Без цього профспілок просто не буде.

Як ви оцінюєте законодавчі ініціативи, що стосуються трудового права та обмеження впливу профспілок?

Трудовий кодекс обговорюється вже понад десять років. Це фундамент для повоєнного періоду. Коли ветеран повернеться на робоче місце, а роботодавець, можливо, навіть не розуміє, що таке фронт, має бути закон, який захищає обидві сторони.

Ми категорично проти послаблення ролі профспілок. Зараз працюємо разом із Міжнародною організацією праці, комітетами Верховної Ради, Міністерством економіки та Кабінетом Міністрів. Наш юрдепартамент і заступники залучені повністю. Ми не дозволимо, щоб нове трудове законодавство стало гіршим, ніж те, яке було минулого року.

Чи відчуваєте ви тиск з боку бізнесу чи влади?

Зовнішнього тиску я не відчуваю. Він є всередині, від тих, хто став «паразитом системи». Наведу приклад. Є керівник одного з наших майнових комплексів, за час роботи якого з 95 юридичних осіб залишилось 17. Готелі втрачалися за схемами: брали кредит під заставу готелю, наприклад, 26 мільйонів, щоб вкласти в ремонт іншого, який коштує 200 мільйонів. Кредит не повертали і через суд втрачали готель. Я виніс на президію рішення про його звільнення, але наглядова рада, де сидять представники галузевих профспілок, не знайшла для цього підстав, хоча людина щойно вийшла з СІЗО. І от в цьому готелі, замість оздоровлення членів профспілок, були жінки легкої поведінки, гральні автомати для військових і заповненість 15%. Ось з цим ми боремось. Ця внутрішня система і призвела до того, що профспілки сьогодні принижені й недооцінені.

Чи існує ризик політизації профспілкового руху?

Звісно, ризики є. «Гінці» від різних політичних сил постійно намагаються втрутитися. Я принципово проти того, щоб профспілковий рух розколювали або використовували у політичних іграх. Ми в першу чергу громадяни України, і наше завдання — захист прав працівників, а не грати в партійні проекти.

Так, серед лідерів є ті, хто намагається «продатися», створювати політичні сили за підтримки одіозних діячів. Але такі речі не матимуть підтримки. Люди цього не сприймають. І ми домовилися всередині руху: політизації не допустимо. Це буде присікатися «залізом».

Ви особисто бачите себе в політиці чи у профспілковій реформі?

Мене кликали в політику, але я відмовився. Моє завдання — реформа профспілкового руху. Я хочу присвятити цьому життя. Ми маємо створити в Україні профспілки, які будуть сильним соціальним партнером держави і реальним захистом для кожного працівника.

Які ваші головні плани на найближче майбутнє?

Передусім — зміна позиціонування. Повага — це не подарунок, а результат організованості. Держава рахується тільки з тими, хто є сильним і монолітним. Сьогодні молодь виходить на вулиці з картонками, і ситуація змінюється миттєво. Це хороший приклад.

Ми готуємося до найважчого періоду — не воєнного, а повоєнного. Коли сотні тисяч наших людей повертатимуться на робочі місця. І головне завдання — забезпечити їм гідні умови.

Тому перше — об’єднання профспілок. Друге — відновлення сильного соціального діалогу з державою, щоб нас залучали до формування політики, а не ставили перед фактом. Третє — вирішення питання майнового комплексу Федерації профспілок України. Це майно будувалося на членські внески працівників, і воно має належати профспілкам, а не державі чи політикам. У мене є архівні документи, що він будувався за членські внески працівників, і має належати профспілкам.

Читайте також: Начальник ОВА розповів про ситуацію на Черкащині після нічної атаки

Читайте також: Народний депутат Сергій Нагорняк організував патріотичний захід з нагоди Дня захисників та захисниць