Чотири століття тому в Лондоні цими днями відбулася прем'єра трагедії Шекспіра «Отелло»

Відразу скажемо, що локдаун був, звичайно, ні коронавірусний, як зараз, а чумний. Хтось, можливо, відразу згадає про так звану «Велику чуму в Лондоні», але її епідемія, яку можна порівняти тільки з сумнозвісною «Чорною смертю» в Європі середини XIV століття, трапилася пізніше, у 1665-1666 роках. Тоді загинуло 100 тисяч машканців, приблизно четверта частина населення Лондона. І це ще не найгірше – у Севільї та Неаполі десятьма роками раніше від чуми померла половина мешканців. На початку ж століття були лише (якщо тут доречним є слово «лише») спалахи хвороби, з якими боролися як зараз – карантином. Театри, наприклад, закривали у Лондоні за життя Шекспіра, який був, як відомо, не лише драматургом, а й актором, не один раз – не лише у 1603-му, а й у 1593-1594 роках.

За збігом (може, випадковим, а, може, й ні – смерть загострює еротичну складову життя, згадаємо той же «Декамерон», дія якого теж відбувається під час чуми), в той перший локдаун Шекспір написав дві любовні поеми, а 1604-го – знамениту трагедію, де теж все збудовано на коханні, «Отелло». Саме тому вона виділяється з четвірки найзнаменитіших його трагедій, до якої входять також «Гамлет», «Король Лір» та «Макбет», де кохання знаходиться десь на другому плані. Але ми зараз не розбиратимемо саму п'єсу, про яку написані тисячі, статей і книг, а розповімо, що ж собою представляв на той час шекспірівський театр.

Почнемо з того, що лондонські театри тоді взагалі були явищм набаго більш динамічним, ніж сьогоднішній театр. Важко сказати, скільки тоді в Лондоні було театралів, але вже, напевно, не більше, ніж через два століття читачів у Пушкіна – а там їхня кількість відома більш-менш точно, приблизно дві тисячі. (У журналу «Сучасник», де він, висловлюючись сучасною мовою, «працював головним редактором», було лише 600 передплатників). Таким чином, коли якийсь лондонський театр показував нову п'єсу, кількість її потенційних глядачів вичерпувалась дуже швидко – і треба було ставити нову.

Комусь може здатися, що це мало підняти на висоту престиж драматургів. Але насправді все було навпаки – оскільки п'єс потрібно було багато (вони були власністю театру, тобто одна й та сама п'єса не могла йти, як сьогодні, у кількох театрах), їх писали не тільки ті, кого сьогодні вважають класиками. Відповідно і платили драматургам мало. Вважається, що Шекспір, як заведено зараз говорити в театрі, «служив» актором саме тому, що за це отримував більше грошей, ніж драматург.

Втім, справа була дещо складнішою. Акторська трупа «Слуги лорда-камергера», членом якої був Шекспір, складалася з акторів-пайовиків та найманих артистів. Пайовики були чимось на кшталт сьогоднішніх акціонерів – крім зарплати, вони отримували ще й відсоток від доходів театру. До речі, коли ця трупа будувала для себе на березі Темзи театр «Глобус», це обійшлося так дорого, що пайовикам довелося ще й скинутися на будівництво – таким чином вони стали ще й співвласниками театру. До речі, цей переклад англійської назви театру за змістом невірний - мається на увазі, звичайно, не шкільний глобус, а земна куля чи інакше весь світ.

Можна, звісно, назвати цифри гонорарів Шекспіра – вони, як і заробітки інших акторів, відомі завдяки бухгалтерській книзі, яку вів, як зараз сказали б, головний менеджер трупи. Проте порівняти масштаб тодішніх грошових одиниць із сьогоднішніми практично неможливо. У всякому разі, відомо, що на свої заробітки сукупно драматурга, актора та пайовика Шекспір у другій половині життя регулярно прикуповував будинкі та землю у своєму рідному Стратфорді. А останні чотири роки життя, коли він покинув трупу, жив там на накопичення.

Повертаючись до прем'єри «Отелло», слід зазначити, що її дата досить умовна. Відомо, що «чумний локдаун» закінчився в Лондоні 1 квітня 1604 року, тож, в принципі, прем'єра «Отелло» могла відбутися і в «Глобусі», а вистава у королівському палаці 1 листопада просто більше запам'яталася. До речі, для цього були причини і тому, що такі вистави добре оплачувались і давали грошей трупі більше, ніж вистави цієї п'єси в рідному театрі.

І за пізніми п'єсами Шекспіра було видно, що вони розраховані на такі покази. Так, король Джеймс (він же Яків I і Яків VI), за царювання якого вони ставилися, вважав себе знавцем магії – і звідси у Шекспіра на початку «Макбету» сцена з відьмами. А відбувається дія «Макбету» в Шотландії тому, що Джеймс спочатку був королем Шотландії Яковом VI, і лише в 1603 році був коронований в Англії під ім'ям Якова I, і таким чином став королем двох держав. («Акт про унію», в результаті якого було утворено Королівство Великобританія, був ратифіковано парламентами Англії та Шотландії лише 1707 року).

Проте вважати, що Шекспір був ще й царедвірцем, навряд чи варто. Геніальність все одно виводила його за будь-які рамки. Ось і «Макбет», як прийнято вважати, був написаний ним на замовлення його трупи, щоб сподобатися королю. Але крім місця дії і, можливо, відьом, вся решта п'єси навряд чи відповідає духу замовлення.

Фото автора: шекспірівський театр «Глобус» стоїть, як і раніше, на березі Темзи